Елвін Брукс Вайт Сурма лебедя

З англійської переклав Олександр Мокровольський

Ілюстрації Олени Чичик

Розділ 1 Сем

Чалапаючи до табору через болото, Сем обмірковував, чи варто розповісти батькові про те, що він допіру побачив.

— Одне знаю, — сказав хлопчик сам собі. — Я й завтра подамся до того озерця. Але не хотілося б, щоб і ще хтось набивався мені в супутці. Розповім батькові, що я побачив сьогодні, то й він захоче піти зі мною. А я не певен, чи так було б краще.

Семові було одинадцять років. Прізвище він мав Бівер. Як на свій вік, він був дужий хлопчик. Мав він чорний чуб і темні очі, мов індіанець. І ходив він по-індіанському: ставлячи одну ногу прямо поперед іншої та майже не зчиняючи шуму. Болото, яке він перетинав, було глухе місце: жодної тобі стежки, ноги грузнуть — не пошвидкуєш! Кожні чотири-п’ять хвилин Сем діставав компаса з кишені й перевіряв, чи точно в західному напрямі він іде — чи не збився з дороги часом. Канада — неосяжний край. Більшість її території — то дика пуща. Загубитися в лісах-болотах Західної Канади — то дуже кепська справа.

Плуганячи помалу, хлопчик тільки й думав, що про те чудо, яке побачив допіру. Бо й мало кому на світі поталанило уздріти гніздо лебедя-сурмача! А Сем знайшов таке гніздо — саме цього весняного дня, на озерці, де не було жодного іншого птаха. Побачив він і тих двох великих білих птахів, із такими довгими білими шиями й чорними дзьобами. Досі він іще ніколи не бачив нічого подібного — і вперше, біля того озерця з тими двома величезними лебедями, пережив такі незвичайні почуття. Наскільки ж вони більші за всіх інших птахів, яких тільки доводилося йому бачити досі! Ну, й гніздо ж було величезне: купа галуззя й трави. Лебедиця саме сиділа на яйцях, а лебідь охороняв її, тихо плаваючи сюди-туди…

Коли Сем, наморений і зголоднілий, добувся нарешті до табору, батько якраз смажив дві рибини на підобідок.

— Де це тебе носило? — запитав містер Бівер.

— Я досліджував місцевість, — відповів Сем. — Набрів на озерце, десь за півтори милі звідсіля. Коли ми летимо сюди, то бачимо його з повітря. Там нема на що й глянути — далеко йому до цього озера, де ми розташувались.

— І що ти там назорив цікавого? — допитувався батько.

— Ну, воно таке заболочене… а заросло ж як очеретом, осокою! Не думаю, що туди варто ходити рибалити. Та й добутися туди непросто — треба через болото перейти.

— А цікавого що? — не вгамовувався містер Бівер.

— Та ондатру бачив, — доповів Сем, — і кількох косиків — чорних дроздів із червоними крильцями.

Містер Бівер підвів погляд від дров’яної пічки, де на сковорідці шкварчала риба.

— Семе, — серйозно заговорив він. — Я знаю, як ти любиш ходити і все досліджувати. Але ж не забувай: ці ліси й болота куди небезпечніші за ті поля-озерця, що навколо нашого дому в Монтані. Хай-но ти ще гайнеш до того озерця — гляди не загубись! Будь обачний! Не подобається мені, що ти бредеш через болота. Вони підступні. Ступиш у драговину — й тебе засмокче, і нікому буде витягти тебе!

— Я буду обачний, — пообіцяв Сем. Він чудово усвідомлював, що знову подасться до того самого озерця з лебедями. Загубитися в пущі? Зроду не мав такого наміру. Він був задоволений собою, що не вибовкав батькові про лебедів, але мав іще якесь чудне відчуття, пов’язане з цим. Не був Сем хитруном, але де в чому трохи чудив. От, наприклад, полюбляв дещо приховати. А ще любив самотність — особливо подобалося йому самотою блукати в лісі. Йому було до вподоби життя на батьковому ранчо, в місцині, що називалася Буйнотрав’я. Любив він матір. Любив Дюка, свого коника-поника, на якому об’їжджав стада корів. Любив гасати пасовиськами. Залюбки придивлявся до гостей, які щоліта прибували на ранчо Біверів.

Але найдужче любив хлопчик оці перельоти з батьком до Канади, оці їхні табори в лісі. Місіс Бівер була байдужа до лісу, тож вона рідко літала до Канади з чоловіком та сином; зазвичай мандрували тільки Сем і містер Бівер. Автівкою їхали до канадського кордону й перетинали його. А там містер Бівер винаймав пілота-«лісовика», й вони летіли до цього лісового озера: кілька днів порибалити, поледарювати й подосліджувати. Містер Бівер брав на себе риболовлю й ледарювання, а досліджувати місцевість залюбки ходив Сем. А потім пілот повернеться й забере їх. Звали його Коротун. Як зачують Бівери тарахкотіння його двигуна, то вибігають, махають руками, спостерігають, як літак планерує додолу, потім заводять його в ангар. Оце були найприємніші дні в Семовому житті — житіє посеред дикої пущі, далеко-далеко від усього: від автомашин, доріг, людей, гамору, школи, домашніх завдань, проблем… Ох, ні! Одна проблема таки лишалася: як не загубитись! Ну й, звісно ж, іще одна, невідчепна загадка-заморочка: ким стати, коли виростеш? Всякий хлопчик виростає разом із тією проблемою-заморочкою…

Того вечора, по вечері, Сем із батьком посиділи хвильку на порозі. Хлопчик гортав-почитував книжку про птахів.

— Та! — звернувся Сем до батька. — Чи може так статися, що ми повернемось до цього табору десь за місяць… ну, днів так за тридцять п’ять?

— Либонь, може, — відповів містер Бівер. — Звісно, я на це сподіваюсь. Але чому саме за тридцять п’ять днів? Що там такого особливого з тими тридцятьма п’ятьма днями, га?

— Та ні, нічого такого, — віднікався Сем. — Просто я подумав, що тут буде особлива краса за тридцять п’ять днів!

— Більшого безглуздя зроду не чув! — вигукнув містер Бівер. — Тут весь час особлива краса.

Сем зайшов досередини. Цей хлопчик знав багато про птахів — знав, зокрема, що лебедиці треба десь тридцять п’ять днів, щоб висидіти свої яйця. Йому так кортіло опинитися біля того озерця днів десь за тридцять п’ять, аби побачити, як лебедята вилуплюватимуться з яєць.

Сем вів щоденник, де записував усі свої події за кожен день. Дешевий записник, що завжди лежав біля його ліжка. Щовечора, перш ніж лягти спати, хлопчик записував пережите за проминулий день. Писав про те, що робив, що бачив, а ще занотовував і свої думки. Бувало, що й малюнком проілюструє побачене. А насамкінець ставив собі якесь запитання, аби мати про що подумати засинаючи. І ось що записав Сем у своєму щоденнику цього дня, коли натрапив на те лебедине гніздо:

Сьогодні я побачив пару