Пол Ґелліко Дженні

Вичерпна котологізація й опис життя бездомних котів, розказані як дивний сон маленького хлопчика

Киць-киць, Котику

(старовинна шотландська колискова)

Розділ перший Як усе почалося

Пітеру здавалося, що його збила машина, хоча він нічого не пам’ятав відтоді, як вирвався від своєї шотландської няні й припустився через вулицю до парку на площі, де темно-смугасте кошеня грілося біля перил і вмивалося у променях ранкового весняного сонця.

Він хотів узяти кошеня на руки і погладити. Няня закричала, після цього — страшний удар, від якого день обернувся на ніч, немов згасло сонце й стало зовсім темно. Боліло приблизно так, як тоді, коли він упав, погнавшись за м’ячем біля купи каміння, і зчесав майже всю шкіру з одного боку ноги.

Схоже, що зараз він у ліжку, і няня якось дивно дивиться на нього. Вона досить близько, так близько, що він може розгледіти, наскільки її обличчя зараз бліде, а не свого звичайного веснянкувато-рожевого кольору, а ще, здається, воно тане, робиться таким крихітним, немов дивишся на нього крізь перевернутий телескоп.

Батьків тут немає, але Пітера це не дивує. Його батько — полковник на службі, а мати вічно зайнята одяганнями й гуляннями, тому залишає його з нянею.

Пітера обурювала б присутність у його житті няні, якби він так не прикипів до неї. Він знав, що у вісім років уже занадто дорослий, щоб мати доглядальницю, яка панькалася з ним і постійно намагалася водити за ручку, наче він не вмів ходити сам. Але зараз уже звик, що його мати зайнята і в неї немає часу бавитися з ним чи залишатися вдома ввечері, коли він засинає.

Вона дедалі більше покладалася на те, що няня її підмінить, і коли його батько, полковник Браун, одного разу заговорив, що, може, вже час няню відпустити, виявилося, його мати навіть уявити не може, як без неї обійтися, тож, звісно, няня залишилася.

Якщо він у ліжку, то, можливо, хворий, а якщо він хворий — тоді, мабуть, його мати довше побуде з ним, ніж зазвичай, коли прийде додому й дізнається про таку халепу. Можливо, зараз вони навіть виконають його давнє палке бажання і дозволять тримати у своїй кімнаті кота, щоб той спав, згорнувшись клубочком біля його ліжка, і навіть заповзав під простирадла і пригортався йому до рук холодними ночами.

Він хотів кота завжди, відколи себе пам’ятав, тобто років із чотирьох, коли поїхав на ферму поблизу Джеррардз Кросс, там його завели на кухню показати кошика з кошенятками, рудими і білими м’ячиками шерсті, та коричнево-рудою повновидою матінкою, яка по черзі вилизувала діток язиком, сяючи від материнських гордощів. Йому дозволили покласти на неї руку. Вона була м’якенька й тепла і якось дивно гурчала зсередини, пізніше Пітер дізнався, що це називається муркотіти і означає, що котові зручно і він усім задоволений.

Відтоді він страшенно хотів мати свого кота. Однак йому не дозволяли його завести.

Вони жили в маленькій квартирці на вулиці М’явз біля площі Кавендиш. Батько Пітера, полковник Браун, який бував удома хіба у відпустці, не заперечував, щоб Пітер тримав кота, але його мати сказала, що у приміщенні й так достатньо пилу та бруду з вулиці і для кота обмаль місця, а до того ж, шотландська няня не любила котів і боялася їх. Для матері Пітера важливо було не дратувати няню котами, бо так вона залишалася доглядати за ним і надалі.

Усе це Пітер знав, розумів і приймав, бо так воно повелося в його світі. Однак йому боліло, що його молода і гарна мати, здається, ніколи не має для нього часу, і розуміння всіх обставин не допомагало йому перестати хотіти кота.

Він приятелював із більшістю котів на площі: з великим чорним котом із білою цяткою на грудях і зеленими очима завбільшки із шилінг, який належав сторожеві маленького парку на площі Кавендиш, недалеко від М’явз; двома сіряками, які здебільшого, не кліпаючи, сиділи на вікні будинку номер п’ять; рудим котом із зеленими очима, який належав місіс Боббіт, яка була двірничкою та жила у підвалі будинку номер одинадцять; черепаховим котом із опущеним вухом із сусіднього помешкання; персом, який дрімав на подушці у вікні будинку номер двадцять сім, і якого виносили на площу подихати свіжим повітрям ясної погожої днини.

І ще, звісно, з багатьма приблудами, котрі населяли алею та зруйнований бомбою будинок за М’явз або пролазили крізь перила до парку. Тигрові й смугасті, чорно-білі й лимонно-жовті, рудо-коричневі та рябі, вони спали поряд із контейнерами для сміття, пакетами з використаним папером і сміттєвими баками. Бійці, втікачі, безхатьки, падальники і приблуди, старі коти й кошенята — всі вони вчились виживати в суворому й безжальному місті.

Були такі, яких Пітер тягнув додому. Іноді вони пручалися і від жаху дряпали йому руки або ж обм’якали, охоче йдучи туди, де тепло, є їжа і лагідний людський доторк.

Одного разу він обдурив няню, затягнувши кота до шафи у своїй кімнаті і протримав його там цілих два дні й дві ночі, доки кота не виявили.

Потім няня, якій місіс Браун дала вказівки, що робити, якщо знайде кота в квартирі, відчиняла двері на М’явз і кричала: «Геть! Забирайся звідси, брудний волоцюго!» Або ж хапала мітлу і ганялася з нею за котом. Однак якщо це не спрацьовувало і непроханий гість злякано зіщулювався в кутку, вона брала його за шкірку, тримаючи подалі від себе, і викидала на вулицю. Після цього вона карала Пітера, хоч нічого не могло завдати йому більшого болю, ніж втрата нового друга і згадка про те, яким щасливим той був, безпечно спочиваючи у нього на руках.

Пітер навчився навіть не плакати, коли це траплялося. Виявляється, можна плакати серцем, не видаючи ні звуку.

Зараз він почувався хворим, однак якось інакше, бо, здається, цього разу хотілося заплакати вголос, але Пітер не міг видушити з себе ні звуку. Він не знав, чому так, хіба що це продовження всього того дивного, що з ним коїлося після того, як він вирвався від няні, яка саме розмовляла з поштарем, і чкурнув через вулицю до смугастого кошеняти.

Насправді Пітера збила вантажівка з вугіллям,