хлоп'ята з дитбудинку! Навіщо вони потрібні Воронцову? Одіслав би їх краще додому, ніж гаяти час на розмови. Але Воронцов уже цілком зайнявся хлоп'ятами.
— Що ж це ви мало нам усієї справи не зіпсували? — промовив він суворо. — Навіщо вам було лізти в цей підвал?
— Ми шукали картини, — відповів Миколка.
— І ми їх знайшли, — сказав Вітя.
Воронцов похитав головою.
— Та про те, що вони там, Аніщенко мені ще вдень доповів!.. А цей добрий дідок міг вас у підвалі пристрелити! Ви ж досвідчені розвідники!..
— Які там вони розвідники! — посміхнувся Стременний. — Відпусти їх з миром додому, товаришу Воронцов! Перестань малоліткам мораль читати!..
— Ану, розстебніть-но свої пальта! — наказав Воронцов хлоп'ятам. — Покажіть, які ви малолітки!..
Коли Стременний побачив бойові ордени, що блиснули у хлопців на грудях, він тільки розвів руками.
— То он ви хто! — вигукнув він. — Я про вас багато чув! Котрий же з вас Охотников?
— Я! — відповів Миколка, широко усміхаючись: дуже добродушним видався йому цей високий підполковник.
— У мене, Миколко, для тебе є важливе повідомлення, — сказав Стременний. — Сьогодні нагороджено орденом твого батька. Він вдало діяв по розвідці укріпрайону. Його група привела «язика»! Напиши йому листа. Неодмінно напиши…
— Напишу! — сказав Миколка, але на серці у нього було тривожно: як йому хотілося б зараз бути поруч з батьком, щоб кожного дня його бачити, щоб, при потребі, прийти йому на допомогу!
— Ну, а тепер, хлоп'ята, можете йти, — сказав Воронцов.
Але Вітя, який весь час переступав з ноги на ногу, раптом мовив жалібним голосом:
— Товаришу начальник! Скажіть Клавдії Федорівні, щоб вона нас не лаяла!..
Це було так несподівано, що Стременний упав грудьми на стіл, задихаючись від сміху:
— Ну, що я казав — хлопчаки!.. Справжні хлопчаки!..
Миколка розсердився, непомітно добре штурхонув Вітю.
— Ну й дурень же ти! — прошепотів він.
Воронцов залишався серйозним.
— Я скажу вашій завідуючій, що ви поводились сміливо, — мовив він, — але з умовою, хлопці… — Він помовчав. — Тепер ви займатиметесь лише однією справою — навчанням!.. А зараз ходімо, подивимось картини.
— Вони вже тут? — здивувався Стременний і досадливо махнув рукою: — А, признатися, я теж старався їх знайти!.. Обійшов ти мене, Воронцов! З усіх боків обійшов!.. Ну, ходімо, подивимось, а то скоро нам наступати далі…
За півгодини хлопці повернулися додому. Так закінчилася «Операція МВ», і це справді була остання бойова операція, в якій брали участь Миколка і Вітя…
Багато років минуло відтоді. Миколка, Вітя і Майя виросли. Та вони назавжди зберегли в пам'яті ті дні, коли у важких випробуваннях виникла й зміцніла їхня дружба.
І на все життя зберегли в серцях девіз: вірити товаришу, не полишати його в біді, боротися за нього.
Вірити!.. Боротися!.. Перемагати!..
1958–1960
1958–1960