у граматиці й вимові. А ще ж були тисячі нових слів, здебільшого в галузі науки й технологій, хоч іноді йому і вдавалося проникливо здогадатися про їхнє значення.

Ще більше збивала з пантелику сила-силенна відомих і сумновідомих імен, що накопичилися за тисячу років, і які йому нічого не говорили. Кілька тижнів, поки він не накопичив базу знань, більша частина його розмов уривалася для біографічних довідок. Відповідно до того, як Пул міцнішав, зростала і кількість його відвідувачів, але завжди під дбайливим наглядом професора Андерсона. Серед них були фахівці з медицини й дослідники інших дисциплін, а також — найцікавіші для нього — командири космічних кораблів.

Історикам і лікарям він не міг розказати багато такого, що не було б записане в гігантських базах даних людства, але йому часто вдавалося точніше направити їхні дослідження й вказати на нові обставини подій його часу. Хоч усі ставилися до нього з цілковитою повагою й терпляче слухали, коли він намагався відповідати на їхні питання, але свої відповіді на його питання вони нібито давали неохоче. Пулові почало здаватися, що його надмірно оберігають від культурного шоку, і напівсерйозно роздумував, як можна втекти з номера. Кілька разів, коли йому траплялося побути самому, він виявляв, що двері замкнені, і не дивувався цьому.

А тоді все змінило прибуття доктора Індри Воллес. Попри ім’я, її головним расовим складником був японський, і часом, з мінімальною допомогою уяви, Пул бачив у ній таку собі зрілу гейшу. Навряд чи то був слушний образ для видатного історика, що обіймав віртуальну посаду в університеті, який і досі міг похвалитися справжнім плющем на стінах.

Вона була першим відвідувачем з добрим знанням Пулової англійської мови, і він дуже зрадів знайомству з нею.

— Містере Пул, — почала вона дуже діловим тоном. — Мене призначено вашою офіційною провідницею і, скажімо так, наставницею. Я маю відповідну кваліфікацію, бо спеціалізуюся на вашому періоді. Тема моєї дисертації: «Падіння національних держав у 2000—2050 роках». Гадаю, що ми з вами можемо багато в чому одне одному допомогти.

— Я впевнений у цьому. Для початку я хотів би вибратися звідси, щоб трохи побачити ваш світ.

— Саме це ми й зробимо. Але спершу вам треба отри­мати іденту. До того часу ви будете — як це називалося? — неособою. Буде неможливо кудись піти й щось зробити. Жоден зчитувач не визнає вашого існування.

— Я так і думав, — відповів Пул, іронічно посміхаючись. — У мій час уже йшло до цього — і багато кому така ідея була ненависна.

— Такі люди є й тепер. Вони вибираються й ідуть жити в дичавині — її на Землі набагато більше, ніж було у вашому сторіччі! Але вони завжди беруть із собою компаки, щоб мати змогу викликати допомогу, коли вскочать у халепу. Середній час до такого виклику становить п’ять днів.

— Шкода таке чути. Людська раса, вочевидь, зіпсу­валася.

Він обережно випробовував її, намагаючись знайти межу її терплячості й накреслити ескіз особистості. Було очевидно, що їм доведеться проводити разом багато часу і що він муситиме залежати від неї сотнею різних способів. Але він досі не був певен, чи вона йому сподобається — можливо, вона бачила в ньому лише захопливий музейний експонат.

На чималий подив Пула, вона погодилася з кри­тикою.

— Мабуть, це правда — в деяких аспектах. Певно, ми слабші фізично, але здоровіші й краще пристосовані за більшість людей, що коли-небудь жили на світі. Шляхетний дикун завжди був міфом.

Вона підійшла до маленької прямокутної пластини, встановленої у дверях на рівні очей. Пластина була завбільшки як незліченні журнали, що розплодилися в далеку епоху друку, і Пул помітив, що принаймні одна така була в кожній кімнаті. Зазвичай вони були порожні, але іноді на них з’являлися лінії повільно прокручуваного тексту, абсолютно позбавленого сенсу для Пула, хоч більшість слів і були знайомі. Одного разу пластинка в його номері почала видавати настирне пищання, яке він пропустив повз вуха, розсудивши, що хтось інший розбереться з цією проблемою, хоч би в чому вона полягала. На щастя, той шум припинився так само раптово, як і почався.

Доктор Воллес приклала долоню до пластинки, а за кілька секунд прибрала. Вона глянула на Пула, усміхнулася й сказала:

— Підійдіть-но й погляньте.

Напис, що зненацька з’явився, був доволі зрозумілий, коли він повільно прочитав його: ВОЛЛЕС, ІНДРА [Ж2970.03.11/31.885//ІСТ. ОКСФОРД].

— Гадаю, це значить «Жінка, дата народження — 11 березня 2970 року» і що ви зайняті на історичному факультеті в Оксфорді. І гадаю, що 31.885 — це особистий ідентифікаційний номер. Правильно?

— Відмінно, містере Пул. Я бачила деякі ваші імена електронної пошти й номери кредитних карток — страхітливі послідовності циферно-буквенної маячні, яку ніхто не здатен запам’ятати! Але всі знають дату свого народження, а її з нами ділять не більше за 99999 інших людей. Тож п’ятизначний номер — це все, що треба… А коли хтось би й забув його, то це насправді не важливо, бо він — частина вас.

— Імплант?

— Так. Наночип при народженні, по одному в кожну долоню для безпеки. Коли вам його вживлятимуть, ви нічого не відчуєте. Але з вами виникла невелика проблема…

— Яка то?

— Зчитувачі, що траплятимуться найчастіше, надто обмежені, щоб повірити у вашу справжню дату народження. Тож ми, з вашого дозволу, додали вам тисячу років.

— Дозвіл надано. А решта іденти?

— Необов’язкова. Можете залишити поля порожніми, вказати свої інтереси чи місце проживання — або використовувати для особистих повідомлень, глобальних чи направлених.

Пул був твердо впевнений, що деякі речі не змінилися за ці століття. Велика частка тих «направлених» повідомлень будуть справді дуже особисті.

Він задумався, чи в цю епоху ще існували самопризначені або державні цензори і чи їхні намагання покращити людську мораль успішніші за ті, що докладалися в його часи.

Треба буде спитати про це доктора Воллес, коли вони ліпше познайомляться.

Розділ 4. Кімната з краєвидом

— Френку, професор Андерсон вважає, що ви достатньо набралися сил для короткої прогулянки.

— Дуже радий це чути. Ви знаєте вислів «на стіну лізти»?

— Ні, але можу здогадатися про його значення.

Пул так пристосувався до низької сили тяжіння, що його теперішні довгі кроки здавалися йому абсолютно нормальними. Десь 0,5 g за його розрахунками — ідеально, щоб добре почуватися. Дорогою вони зустріли всього кількох людей — жодного знайомого, але кожен усміхнувся, впізнавши їх. «На цю пору, — сказав собі Пул з дрібкою