pratique^[10]. До того ж дуже спокійним, нервові зриви — вони його не лякали. Il l’a emportée simplement^[11]! Звичайно, коли жінка доїхала до Англії, то була страшно виснажена, але вона дихала.

Пуаро серйозно закивав. Я з усіх сил намагався стримати сміх.

Раптом його обличчя спохмурніло. Він драматичним жестом вказав на тарілку з тостами.

— Ah, par exemple, c’est trop fort!^[12] — вигукнув він.

— Що там таке?

— Ви тільки погляньте на цей тост. Невже ви його не помітили? — Бельгієць узяв винуватий шматок підсмаженого хліба в руки і обурено продемонстрував мені. — Він квадратний? Ні. Трикутний? Теж ні. Невже круглий? Ні. Його форма хоч якось може бути приємна для ока? Чи є тут хоч трохи симетрії? Жодної.

— Та це ж скибка селянського буханця, — спробував я заспокоїти свого друга.

Той кинув на мене нищівний погляд.

— Який же розумний мій дорогий Гастінґс! — саркастично вигукнув він. — Ви що, не пам’ятаєте, що я заборонив подавати на свій стіл селянський хліб — хліб неакуратний і безформний, якого жоден пекар не має дозволяти собі пекти?

Я спробував відволікти Пуаро:

— Вам надходили якісь цікаві листи?

Мій друг невдоволено похитав головою.

— Я ще не дивився сьогоднішню пошту, але останніми днями нічого цікавого не надходить. Видатні злочинці, тобто злочинці методу, здається, вимерли. Справи, що їх мені доводилося розслідувати останнім часом, банальні вкрай. Якщо чесно, я вже навіть опускався до пошуків болонок, яких загубили заможні дами! Останньою загадкою, що виявилася хоч трохи цікавою, була та інтрига навколо діаманта леді Ярдлі, але ж скільки місяців минуло відтоді, мій друже?

Чоловічок розпачливо розвів руками, а я зареготав.

— Не сумуйте, Пуаро, буде і на вашій вулиці свято. Прогляньте пошту. Ви, може, й не уявляєте, що десь за найближчим рогом на вас очікує видатна справа.

Пуаро всміхнувся й дістав акуратного ножика для розрізання конвертів. Швидко проглянув написи на кількох пакунках, які лежали біля тарілки.

— Рахунок. Іще один рахунок. Ох і марнотратником я стаю на старість! Ага! Записка від Джеппа.

— Справді? — Я нашорошив вуха. Інспектор зі Скотленд-Ярду не раз підкидав нам цікаві справи.

— Він просто за своїм звичаєм дякує мені за невеличку допомогу в Абериствітській справі — я спрямував його розслідування у правильний бік. Для мене була велика приємність послужити йому.

— І як же він вам подякував? — запитав я з інтересом, бо добре знав Джеппа.

— Він люб’язно пише, що я в чудовій формі (як на свій вік), і що він радий, що мав змогу долучити мене до справи.

Типові для Джеппа слова, я аж не зміг стриматися і пирхнув. А Пуаро спокійно взявся переглядати пошту далі.

— Пропозиція прочитати лекцію місцевій організації бойскаутів. Графиня Форфаноцька була б дуже вдячна, якби я зателефонував до неї й відвідав. Не сумніваюся, пропала ще одна болонка! Аж ось і останній лист. Ого…

Я підвів очі, помітивши, як змінився голос друга. Він уважно читав, а за хвилину передав аркуша мені.

— Ось і незвичайний лист, mon ami. Прочитайте.

Листа було написано на папері, якого в Англії не роблять, почерк був заокруглений і дуже характерний.

Вілла «Женев’єва»,

Мерлінвіль-сюр-Мер,

Франція

Вельмишановний пане!

Мені дуже потрібна допомога детектива, але з причин, які я Вам поясню пізніше, до поліції звертатися не хочу. Я читав про Вас у кількох газетах і зробив висновок, що Ви — людина не тільки надзвичайно розумна, а й стримана та обережна. Я не хочу розкривати деталі справи у листі, але через той секрет, який мушу берегти, щодня боюся за власне життя. Певен, що загроза дуже реальна, тому благаю Вас негайно приїхати у Францію. Я вишлю автомобіль, який зустріне Вас у Кале, якщо Ви повідомите телеграмою, коли зможете приїхати. Буду Вам неймовірно зобов’язаний, якщо Ви покинете всі справи, які маєте нині, і присвятите всю увагу моїй таємниці. Я готовий заплатити стільки, скільки Ви попросите. Можливо, Ваша допомога знадобиться мені на довший час, оскільки я можу попросити Вас поїхати у Сантьяго, де я прожив кілька років. Прошу, назвіть бажану для Вас суму компенсації.

Іще раз запевняю Вас, справа негайна.

Щиро Ваш

П. Т. Рено

Унизу під підписом було квапливо нашкрябане речення:

«Заради Бога, приїздіть!»

Моє серце забилося частіше. Я віддав листа Пуаро.

— Нарешті, — сказав я. — Ось і незвичайна справа.

— Так, справді, — задумливо мовив детектив.

— Ви ж поїдете, правда? — спитав я.

Пуаро кивнув. Він дуже глибоко замислився, а тоді стрепенувся, ніби щось вирішивши, і глянув на годинника. Обличчя в мого друга було дуже похмуре.

— Бачте, mon ami, нам треба поспішати. Експрес рушає з вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не метушіться. Часу маємо вдосталь. Десять хвилин можемо поговорити. Ви ж поїдете зі мною, n’est-ce pas^[13]?

— Ну…

— Ви ж казали, що ваш роботодавець кілька наступних тижнів зможе без вас обійтися?

— Так, але проблема не в тому. Містер Рено натякає, що справа дуже особиста.

— Ай, та з містером Рено я розберуся. До речі, мені знайоме це прізвище чи я помиляюся?

— Є такий відомий мільйонер із Південної Америки. Теж Рено. Не знаю, чи це той самий.

— Так, точно він! Ось чому в листі згадано про Сантьяго. Сантьяго — це в Чилі, а Чилі — це Південна Америка! Дивіться, як далеко ми вже просунулися в нашому розслідуванні!

— Господи, Пуаро, — захоплено сказав я, — та тут пахне грошиками. Якщо ми успішно все розплутаємо, то озолотимося!

— Я не був би такий упевнений, мій друже. Багатії не так і легко розлучаються зі своїми статками. Я-от колись на власні очі бачив знаного мільйонера, який поставив на коліна весь трамвай, щоб знайти загубленого півпенсовика.

Я визнав, що Пуаро має рацію.

— У будь-якому разі не гроші мене цікавлять, — продовжував детектив. — Звичайно, приємно буде мати карт-бланш у розслідуванні, до того ж ми можемо бути певні, що не втрачаємо час на марні справи. Але дещо в цій справі мене непокоїть. Ви помітили приписку? Вона вас не вразила?

Я хвилю поміркував.

— Очевидно, поки він писав листа, то ще тримав себе в руках, але наостанок розхвилювався і в розпачливому пориві написав ті три слова.

На це мій друг енергійно замахав руками.

— Ви помиляєтеся. Хіба не бачите, що сам лист написаний майже чорним чорнилом, а от приписка така бліда, що її ледь видно?

— І що? — спантеличено спитав я.

— Mon Dieu^[14], mon ami, та поворушіть уже нарешті своїми сірими клітинками! Хіба не очевидно? Містер Рено написав листа. Не промокаючи, уважно його перечитав. А потім, і зовсім не в пориві, а спеціально, дописав ті останні слова і промокнув аркуша.

— Але для чого?

— Parbleu^[15]! Щоб справити на мене саме таке враження, яке лист