Мілан Кундера Жарт

Частина перша Людвік

Аж ось через багато літ я знову опинився вдома. Стояв собі на головному майдані (яким хтозна-стільки разів проходив, коли був дитиною, потім хлопчаком, потім парубком) і не почував ніяких емоцій; навпаки, думав, що цей майдан, де над дахами (наче голова воїна в шоломі) бовваніє вежа, нагадує мені чималенький таборовий плац і що військове минуле цього моравського містечка, яке було колись захистом від мадярських і турецьких набігів, несе на собі карб непоправної мерзенності.

Довгі роки ніщо не вабило до рідного міста; казав собі, що воно стало мені байдуже, і це видавалося природним: уже півтора десятиліття не живу в цім краї, тут у мене лишилося хіба що декілька знайомих чи приятелів (яких я волію уникати), а мати моя похована в чужому гробівці, якого я не доглядаю. Та я помилявся: те, що вважав байдужістю, було насправді злопомністю; причин її не розумів, адже у цьому місті, як і в усіх інших, мене спіткали і добрі, й лихі пригоди, проте це було таки злопам'ятство; я усвідомив це під час мандрівки: справу, яка привела мене сюди, міг би, звісно, так само добре уладнати й у Празі, та мене раптом почала нестримно вабити щаслива нагода залагодити її саме в рідному містечку, адже справа ця була цинічна і непутяща, та ще й утнути мав її на поглум, тож вона звільняла від підозри, ніби я міг повернутися сюди, щоб розчулено поплакати за втраченими роками.

Я ще раз окинув насмішкуватим поглядом той потворний майдан, обернувся до нього спиною й попрямував до готелю, в якому замовив на ніч кімнату. Портьє простягнув мені ключ із дерев’яною грушею і кинув: «Третій поверх». Кімната була не дуже приваблива: ліжко біля стіни, посередині стіл зі стільцем, біля ліжка якийсь претензійний туалетний столик з червоного дерева із дзеркалом, коло дверей крихітний облуплений умивальник. Я поставив портфель на столі й відчинив вікно: з нього видно було подвір’я й будинки, що стояли голими брудними задами до готелю. Зачинив вікно, опустив штори і підійшов до умивальника, де стирчали два крани: один позначений червоним, другий синім; відкрутив обидва, і з обох побігла холодна вода. Оглянув стіл, він був ніби й нічогенький, пляшка із двома чарками вільно помістилася б, та, як на лихо, вмоститися за ним могла тільки одна людина, бо в кімнаті був лише один стілець. Присунувши столик до ліжка, я спробував сісти за ним, але воно було низьке, а стіл високий; до того ж ліжко так прогнулося піді мною, аж відразу стало зрозуміло, що воно тільки умовно надається до сидіння, а свою функцію ліжка виконує нездало. Я вперся у нього кулаками; потім уклався на ньому, передбачливо задерши ноги, щоб не загидити брудними черевиками покривало і простирадло. Матрац одразу ж провалився під моєю вагою, і я опинився наче в гамаку чи у вузькій могилі; не могло бути й мови про те, щоб хтось розділив зі мною це ліжко.

Сів на стільці й, задивившись крізь прозорі штори, замислився. Тієї хвилі в коридорі пролунала чиясь хода й почулися голоси; балакали двоє, чоловік і жінка, і кожне їхнє слово було виразно чути: говорили вони про якогось Петра, що втік із дому, і про тітоньку Клару, дурепу, яка розпестила дитину; потім стало чутно, як обертається ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, і голоси прозвучали в сусідній кімнаті; я навіть чув, як зітхає та жінка (авжеж, навіть її зітхання долинали до мене!) і як чоловік пообіцяв за нагоди мовити кілька слів отій Кларі.

Підвівся я з готовим рішенням; іще раз помив руки в умивальнику, втер їх чистим рушником і покинув готель, сам до ладу не знаючи, куди подамся. Знав лиш одне: якщо не хочу вже самою вбогістю готельного номера поставити під загрозу успіх усієї моєї мандрівки (досить-таки довгенької і стомливої), то повинен, дарма що мені й не хочеться цього, звернутися з довірчим проханням до когось із тутешніх приятелів. Подумки перебрав друзів моєї юності і мусив одразу ж відмовитися від усіх, тому що конфіденційний характер послуги, яку мені хотілося від них отримати, зобов’язував перекинути чималенький міст через ті численні роки, упродовж яких я з ними не бачився, — а це мені не подобалося. Потім згадав, що, звісно ж, у містечку має жити чоловік, якому я став колись у пригоді й, наскільки я знав його, буде щасливий тепер і мені надати послугу. Чолов’яга той був дивак, сувора моральність якимось химерним чином поєднувалася у ньому з метушливістю й непостійністю, тим-то й дружина, як мені було відомо, давно вже розлучилася з ним із тієї простої причини, що жив він де завгодно, аби лиш не з нею й сином. І тепер я аж здригався, думаючи, що він міг одружитися вдруге, а це значно ускладнило б йому змогу виконати моє прохання, тож я наддав ходу і чимдуж поспішив до лікарні.

Та лікарня була комплексом будівель і павільйонів, то тут, то там розкиданих у чималому парку; я увійшов до будки воротаря, що приліпилася коло брами, і попросив його з’єднати мене з відділенням вірусології; він посунув телефон на край столу і сказав: «Нуль два». Отож я набрав нуль два і дізнався, що лікар Костка пішов кілька хвиль тому і незабаром виходитиме з території. Щоб не проґавити його, я сів на лаві коло брами і почав неуважно розглядати хворих, які вешталися алеями, вбрані в лікарняні піжами з блакитними і білими смугами; аж угледів цього чоловіка: він ішов собі, замріяний, високий, худий, симпатичний у своїй непоказності, авжеж, хто ж це й був, як не він. Я підвівся й пішов простісінько назустріч, наче хотів на нього наткнутися; він невдоволено зиркнув на мене, та відразу ж упізнав й відкрив обійми. Я був певен, що він щасливий від тієї несподіванки, і безпосередність, з якою він зустрів мене, надихала.

Я пояснив, що приїхав майже годину тому, щоб залагодити дрібну справу, яка затримає мене тут днів на два, і він одразу ж висловив радісний подив із того, що перший мій візит був до нього. Раптом стало прикро, що відвідую його з небезкорисною метою, а не задля нього самого, й що перше запитання, яке йому поставив (бадьоро запитав, чи не одружився він іще раз), наче виказувало щиру увагу до нього, та насправді зумовлювалося ницим розрахунком. Він відповів (на превелике моє задоволення), що так і живе сам. Я заявив, що нам є про що побалакати. Він погодився і з жалем додав, що має тільки з годину часу, тому що повинен знову повернутися до лікарні, а ввечері має встигнути на автобус. «Хіба ви не тут мешкаєте?» — перелякано запитав я. Він запевнив, що ні, мешкає він у малесенькій квартирі на новому масиві, але йому «тяжко