Юрій Винничук Житіє гаремноє

Заспiв 

Сам по собі людина-оркестр, Юрій Винничук завжди сприймався якось осторонь усіх масових (скажімо відверто, умовно масових) процесів і течій Укрсучліту. Для так званої «серйозної» літератури він надто яскравий, несподіваний і часами — точніше, майже завжди — кутастий і неполіткоректний, для мейнстріму це надто вже якісна проза.

Самому Винничукові до літературних розкладів байдуже. Він лавреат усіх можливих внутрішньоукраїнських премій, його книжки перекладені на десяток мов у країнах кількох континентів, включно з літературоцентричними Британією, США, Францією, Німеччиною etc., він працює в усіх жанрах, більше нього цитують у побуті хіба що Подерв’янського і, головне, він має стійкий корпус відданих шанувальників, які гарантовано полюватимуть на кожен його роман, кожен нон-фікшн і кожен есей.

Іншими словами, Винничук самодостатній.

В цьому є свої мінуси. Від письменника, який заліз на індивідуальну гору визнання та успіху, вже ніби не чекають, що він чимось здивує. Навіть суперпровокативне «Танґо смерті» кілька років тому було сприйняте як належне, хоча мало би викликати якщо не в соціумі, то хоча б у навкололітературному середовищі хвилю суперечок, дискусій, можливо, звинувачень у надто вільному поводженні з історією. Не викликало або майже не викликало. Винничук залишається сам на сам зі своїм читачем і, схоже, в цьому товаристві йому комфортніше за все.

Такій «самотності в натовпі» є, можливо, кілька додаткових пояснень. Наприклад: Винничук — принциповий львів’янин (хоча народився й сформувався у Франківську). На відміну від інших представників того самого «Станіславського феномену», він не став більш «Києвоцентричним». Можна регулярно їздити до столиці й східніше, активно брати участь у всіляких культурних заходах, але давати зрозуміти, що ти оцінюєш життя країни зі свого, львівського пагорба. Львівська оптика проявляється не лише в тематиці та антуражі романів і документальних розвідок, не лише в регіоналізмах і побутових деталях у тексті, а й у специфічній поставі, інтонації, виразі обличчя, коли людина сміється, іронізує або, навпаки, сердиться, обурюється, зберігаючи те, що особливо цінують британці, — stiff upper lip (буквально — «незворушна верхня губа»).

Є ще один фактор ледь помітного відчуження з боку літературного бомонду: Винничук — журналіст. Ні, він закінчував не журфак, а, геть навпаки, українську філологію, він не працював репортером у новинах, ну й взагалі конкретна поточна політика його цікавить остільки оскільки — в цьому можна переконатися, вивчивши його регулярні колонки на львівських і не лише львівських сайтах. Він є журналістом радше в старовинному сенсі цього слова, коли йдеться про заробляння на прожиття щоденною роботою зі словом. Чомусь для американців шлях у літературу пролягає через редакцію газети, краще за все в департаменті новин. Як Гемінґвей. У нас на колишнього або, боронь Боже, діючого репортера в богемі дивляться зверху. Ну годі, це окрема тема... Винничука можна назвати репортером у найширшому розумінні слова: він описує подробиці швидкоплинного життя, не обов’язково сьогоденного. Коли читаєш про львівські кнайпи в синхронії та діахронії, краще усвідомлюєш, що в основі доброї прози завжди лежить увага й повага до атомарного факту. Як там у Квінтілліана: що сталося? де? коли? з ким? чому? як? як? як?

Причому фактологічна насиченість оповіді ніяк не передбачає обмеженість емпіричним шаром буття. Письменник, як уже було сказано, практикується в усіх жанрах, які тільки можна уявити, не вагаючись пірнати в детектив, фантастику, містику, ґотику, казку, альтернативну історію й тому подібні спокуси сучасного про­заїка.

Ну й нарешті: Винничук — життєлюб, послідовний, свідомий, упертий (а Справжній Письменник, кажуть, має бути меланхоліком і мізантропом). Звідси — підвищена увага до всіх цих ресторацій, кнайп, генделиків і мордовень, звідси ряснота на його сторінках усіляких кнедлів, прецлів, конфітурів, струдлів і шпондерків, звідси наявність у бібліографії такого вузько-спеціального опусу, як кулінарна енциклопедія «Галицька кухня».

Зрозуміло, що наїдками та напоями біофілія автора не обмежується. Він тонкий поціновувач плотських радощів, а деталізовані описи того, що відбувається з героями в сексуальному вимірі (точніше, вимірах), виказують не кабінетного теоретика, а послідовного затятого практика.

Знаючи все це, зовсім не дивуєшся, що в доробку письменника з’явився такий опус, як «Житіє гаремноє». Цьому твору дещо не пощастило, бо синхронно з його публікацією під твердою палітуркою далекого 1996 року з’явився славнозвісний серіал «Роксолана», й наочність образу, створеного красунею Ольгою Сумською, витіснила у масовій свідомості всі інші трактування знаменитої султанші з Рогатина. Сам Винничук згодом розповідав, що вигадав «на слабó» фейкові щоденники реальної історичної звабниці й інтриганки, бо його на це підбив легендарний редактор не менш легендарної газети «Post-Поступ» Олександр Кривенко — частково, щоби підняти наклад видання, частково з високого хуліганства, притаманного обом фігурантам справи.

За всієї ніжної любові до Олі Сумської, мушу констатувати, що Винничукова Роксолана вийшла зна-ачно сексапільнішою й магнетичнішою. До того ж вимоги до друкованого слова не містять таких суворих обмежень у зображенні тілесного боку життя, як їх передбачає масовий телевізійний продукт, а письменницька фантазія значно багатша за порошну костюмерну кіностудії імені Довженка. Не дивно, що в певних патріотичних колах містифікацію, по-перше, прийняли за чисту монету, по-друге, не на жарт обурилися, бо справжня питома українка, ясна річ, має перейматися виключно трьома К (Kinder, Küche, Kirche), розмножуватися вегетативним шляхом, а в ліжку думати про останній концерт Оксани Білозір.

Безумовно, у Винничуковому варіанті гаремне життя дещо прикрашене, підфарбоване, опарфумлене, ошляхетнене сучасними уявленнями про можливості людської душі й тіла. Кілька років тому в мережі з’явилися фотографії з архіву когось із іранських шахів початку ХХ століття — зокрема, парадні портрети мешканок його, шахського гарему. Вже з відкритими обличчями (може, для внутрішнього використання), але ще гарему. Так от, доводиться констатувати, що обраниці царя царів були безнадійними мегерами. Не те що не красуні, це ще м’яко сказано, — взагалі без тіні жіночності, принаймні в нашому розумінні, без шарму, без харизми. Можливо, просто серед них не було жодної українки... Тобто зрозуміло, що