Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та Канікульне озеро

Розділ 1 Географічне відкриття в місті

Останню чверть Дзвінка тільки й думала про те, що робитиме на канікулах. Хотілося й того, й іншого, і безліч усього. Тільки от як почати цей перший день, що робити замість уроків?

Роздуми перервав дзвінок у двері. Бабця Леся відчинила, і за мить у їхній квартирі залунав голос Дмитрика-Хитрика. Цього року він закінчив перший клас і мав відсьогодні перші в житті літні канікули. Що з ними робити, він знав ще менше, ніж Дзвінка, тому прийшов до неї порадитися: Дзвінка ж закінчила третій клас!

Дівчинка саме снідала спагеті. Вона старанно накручувала макаронини на виделку, але ті звалювалися назад у тарілку. Тоді Дзвінка просто втягувала їх губами, стежачи, щоб дорослі цього не помітили. Інакше почнуться повчання типу «виховані дівчатка так не роблять».

Дмитрик зайшов на кухню та зацікавлено глипнув на стіл. Макарони з овочами та твердим сиром, що він називав чомусь лазаньєю, а також піца, шашлики й морозиво — його улюблені страви. Мама Іванка поставила перед Дмитриком порцію спагеті. Його очі відразу засвітилися тихим щастям і вдячністю.

— Дякую, пані Іванко! Привіт, Джемленя! — Дмитрик умостився за стіл і відразу засмоктав у себе спагетину завдовжки мало не у весь його зріст.

— Я не Джемленя, а Джмеленя! Бз-з-з-з-з! — загуділа Дзвінка й підчепила виделкою макаронину. — Дивовижно, як роблять оці спагеті, такі довжелезні й рівненькі?

— Елементарно! — відразу відгукнувся Дмитрик. — Беруть борошно, воду, сіль, перець, може, ще яйця й олію, мішають усе це й мають тісто.

— Це я й без тебе знаю, але як спагеті роблять такими довгими?

— Дуже просто: грудку тіста крутять між долоньками, крутять-крутять, крутять-крутять — і виходить спагетина!

— А ти собі уявляєш, скільки потрібно людей, щоб накрутити долоньками пачку таких макаронів?

— А ти уявляєш, скільки працівників на макаронній фабриці?!

Першою вголос засміялася мама, потім Дзвінка, і нарешті найголосніше за всіх розреготався Дмитрик. Усі уявили собі макаронну фабрику, де стоять декілька тисяч італійців і крутять долоньками спагеті.

Після сніданку обоє канікулярів пішли у скверик, де росли платани-безстидниці. Ці дерева так називала бабця, бо вони майже не мали кори на своїх біло-вохристих стовбурах і тому були наче без одягу.

— Далі куди? — Дмитрик сам не знав, куди хоче піти.

Кленова була доволі короткою вулицею: п’ять чи шість будинків, гастроном, бібліотека й оцей скверик із деревами без кори. Від скверика вона розгалужувалася на вуличку Озерну та провулок Тіньовий. Між ними розкинулося пустище, обнесене облупленим бетонним парканом.

— Прямо! — Дзвінка-Джмеленя показала на дірку в паркані, що ховалася за темно-зеленим гіллям форзицій.

Діти пробралися крізь густі кущі та зупинилися навпроти діри. Скривившись і затамувавши подих, дівчинка ступила в діру, зарослу густою кропивою. У кропиві виявилася стежка. Слідом за Дзвінкою проліз Дмитрик. Для них обох ця дірка в паркані була дверима в інший світ.

— Пустир! Тут можна багато чого знайти! Якісь древні руїни чи печеру!

— Кілька куп із будівельним сміттям, а не руїни, — засміялася Дзвінка.

Через кілька хвилин вони вибрели на зарослу мохом стіну з давньої австрійської цегли!

— Я ж казав, що руїни! — прошепотів Дмитрик. Під його ногами щось дзенькнуло, і на стежку викотилося продірявлене іржаве відро. У кропиві громадилося чимало пляшок, залізяччя, ломаччя й іншого сміття.

— Я ж казала! — пхинькнула Джмеленя.

Але Дмитрик не поділяв її зневажливого настрою. Йому ця знахідка припала до вподоби.

— Дзвінко, так це ж старий смітник! Тут можуть бути старі й цінні речі! Справжній антикваріат! — Він визирнув з-за стінки й гикнув, побачивши продовження звалища. Від стінки йшов пологий схил, порослий верболозом, під яким валялись автомобільні шини, поламані ящики та навіть розбитий телевізор! — Я йду на розвідку!

Хлопчик зник у вербах і кропиві. І враз крізь листя долинув Дмитриків крик, щось плюснуло, і раптом усе затихло!

Дзвінка стрімголов пурхнула слідом за товаришем. Дружба є дружба! За другом і у вогонь, й у воду, і на зарослий смітник!

Спустившись кілька метрів униз, дівчинка завмерла на місці. Тут, у невеликій западині, виблискувала засмічена калюжа, а в тій калюжі сидів Дмитрик. Хлопчик щось собі мугикнув під ніс і підвівся, вода сягала йому майже колін. З його досі чистесеньких тортиків тепер звисали нитки зелених водоростей, багнюка щедрими плямами обліпила ноги. Чистою була лише голова. І ця голова світилася від щастя.

— Я зробив відкриття! Географічне!

— І що ти відкрив? — не зрозуміла Джмеленя.

— Озеро!

Дівчина спустилася ще на два кроки й побачила, що калюжа і справді виявилася дуже великою, у декілька десятків метрів.

— Озеро Старого Пірата! Ні! Озеро Динозавра! Ні! Озеро Водяного Привиду! Ні! — Дмитрик одразу ж вирішив назвати своє відкриття, тільки от не міг підібрати вдалої назви.

— Озера варто називати на честь того, що в них є, — припустила Дзвінка. — Отут ростуть верби! Може, Вербове?

— У воді видно камери від коліс, прогнилі ящики, дірявий черевик. Може, озеро Дірявого Черевика?

— Слухай, Дмитрику, ми ж потрапили сюди в перший день канікул…

— От я й кажу, — перебив її хлопчик, щоб першому промовити це вголос, — що найкраще його назвати Канікульним озером!

Отак у Львові з’явилося Канікульне озеро, якого ви поки що не знайдете на жодній карті.

Діти вирішили обійти його по колу. Вузька затока із затонулим сміттям врізалася в густі бузинові й вербові кущі, далі крізь очеретяну смугу виходила на овальне плесо, навколо якого піднімали широкоплечі крони високі липи та в’язи. Найдивовижнішим був острів! Так-так! Посеред плеса був маленький, але справжнісінький острів зі старим дубом у центрі! З берега туди тягнулося покручене й поржавіле залізяччя. Зблизька воно виявилося поламаним і напіврозібраним містком. Навколо дуба іржавіли залишки круглої лавиці. Усе виглядало так, наче колись тут був гарнющий парк.

Плесо мало ще дві затоки: одну під вавилонськими вербами, що гіллям, наче русалчиним волоссям, звішувалися аж до самої води; і другу, порослу очеретом і з дощатим парканом, за яким виднілася