Ольга Токарчук Химерні оповідання

Зміст

Пасажир • 7

Зелені Діти • 11

Консерви • 39

Шви • 46

Візит • 57

Правдива історія • 72

Серце • 87

Transfugium • 102

Гора Всіх Святих • 125

Календар людських свят • 165

Пасажир

Один чоловік, який сидів поряд зі мною під час довгого нічного перельоту через океан, розповів мені про нічні страхи, які він мав іще дитиною. Ввижався йому весь час один і той самий кошмар, а він кричав і в паніці кликав батьків.

Діялося це довгими вечорами: тихий, погано освітлений час без телевізійних екранів (чути було щонайбільше шемріт радіо або шелестіння батькової газети) сприяв творенню дивних думок. Той чоловік пам'ятав, що вже від вечері починав боятися, попри заспокійливі слова батьків.

Було йому три, може, чотири роки. Жив він у темному будинку на периферіях містечка, батько його був директором школи — принциповим, навіть уїдливим, — а мати працювала в аптеці, вічно огорнута пахкою аурою ліків. Ще була в нього старша сестра, але вона, на відміну від батьків, не пробувала допомогти йому. Зовсім навпаки — з незрозумілою для нього, неприхованою радістю вже від полудня нагадувала йому, що ніч от-от настане. І коли не було поблизу дорослих, годувала розповідями про вампірів, про трупи, що виходять із могил, і про всілякого роду пекельних істот. Але, що дивно, її оповіді зовсім не пробуджували в ньому страх — він не вмів боятися всіх тих речей, які всіма вважалися страшними, вони зовсім не жахали його, немов місце на страх було в ньому вже зайняте, а всі можливості його відчувати були вичерпані. Він слухав її збуджений голос, коли вона драматичним шепотом намагалася налякати його; слухав його без емоцій, знаючи, що її розповіді — це ніщо порівняно з тією постаттю, яку він бачив щоночі, коли лежав у ліжку. Тож міг би, уже ставши дорослим, бути вдячним своїй сестрі — вона-бо прищепила йому тими оповідями якийсь імунітет проти всіх звичайних страхів світу, тож він, у певному смислі, виріс безстрашною людиною.

Причину страху неможливо було окреслити, він не вмів знайти для цього слів. Коли батьки вбігали до нього в кімнату, запитуючи, що сталося, що йому снилося, він казав тільки «він», або «хтось», або «той». Батько запалював світло і, переконаний у переможній силі емпіричних доказів, показував куток за шафою чи місце біля дверей, повторюючи: «Бачиш, нічого тут немає, нічого немає». Мати діяла інакше — тулила його до себе, огортала своїм антисептичним запахом аптеки й шептала: «Я з тобою, нічого поганого з тобою не може статися».

Але він іще був надто юний, щоб його жахало зло. Він, власне кажучи, нічого ще не знав ані про зло, ані про добро. І був надто юний, аби боятися за своє життя. Зрештою, є й гірші речі, ніж смерть, ніж коли твою кров висмокче вампір, ніж коли тебе розірвуть вовкулаки. Діти це знають найкраще: саму смерть ще якось можна пережити. Найгіршим буває те, що повторюється, ритмічне, незмінне, передбачуване, неминуче й безвладне — те, на що неможливо вплинути і що хапає своїми кліщами й тягне за собою вперед.

Отож він бачив у своїй кімнаті, десь між шафою і вікном, темну постать людини. Вона стояла там і не рухалася. У темній плямі, яка мусила бути обличчям, жевріла маленька червона цятка — кінець цигарки. Оте обличчя проступало час від часу з мороку, коли цигарка розгоралася сильніше. Бліді втомлені очі дивилися на дитину пильно, з якоюсь претензією. Густа з сивиною щетина, обличчя у зморшках, вузькі губи, створені, щоб затягатися димом. Він стояв так, не рухаючись, поки бліда від страху дитина виконувала свої квапливі охоронні ритуали — ховала голову під ковдру, затискала долоні на металевих поручнях ліжка й беззвучно читала молитву до ангела-охоронця, якої її навчила бабуся. Проте це не допомагало. Молитва переходила у крик, і на допомогу прибігали батьки.

Це тривало протягом якогось часу — достатньо довго, щоб прищепити дитині недовіру до ночі. Але оскільки після ночі завжди наставав день і великодушно знімав вину з усіх витворів пітьми, дитина росла й забувала. День ставав дедалі могутнішим, приносив із собою чимраз більше несподіванок. Батьки полегшено зітхнули й невдовзі забули про дитячі кошмари сина. Вони спокійно старіли, провітрюючи кожної весни усі кімнати. Отой чоловік із дитини перетворився на мужчину, все більше переконуючись, що все дитяче не заслуговує на надмірну увагу. Ранки й полудні стирали врешті-решт із його пам'яті сутінки й ночі.

І лише недавно — так він мені розповів, — після того як непомітно й лагідно переступив у шостий десяток, повернувшись певного вчора втомленим додому, відкрив він усю правду. Перед тим як лягти до ліжка, він захотів викурити цигарку, тож став біля вікна, яке темрява надворі перетворила на тьмяне дзеркало. Спалах сірника на момент продірявив темряву, а потім вогник цигарки освітив на мить чиєсь обличчя. З темряви раз у раз з'являлася та сама постать — бліде високе чоло, темні плями очей, рисочка вуст і борода з сивиною. Він моментально впізнав його — той не змінився за весь цей час. Звичка знову спрацювала — він уже набрав повітря, щоб крикнути, але кликати не було кого. Батьки давно померли; він був сам, а дитячі ритуали також утратили свою силу, і він уже давно не вірив в ангела-охоронця. Але коли він за одну мить зрозумів, кого він так сильно колись боявся, то відчув справжнє полегшення. Батьки певним чином мали рацію — зовнішній світ є безпечним.

«Чоловік, якого ти бачиш, існує не тому, що ти його бачиш, а тому, що це він на тебе дивиться», — сказав він іще на закінчення цієї дивної історії, а потім ми поснули, заколисані басовитим муркотом двигунів.

Зелені Діти,

або Опис дивних подій на Волині, складений медиком Його Королівської Величності Яна Казимира Вільямом Дейвісоном

Сталося це протягом весни й літа 1656 року, коли я вже якийсь там рік жив у Польщі. Я приїхав сюди кілька років тому на запрошення Марії Людвіки Ґонзаґа, монаршої дружини короля Польщі Яна Казимира, щоб зайняти посаду королівського медика й управителя королівських садів. Від цього запрошення я не міг відмовитись з огляду на високий сан людей, які до мене звернулися, а також із певних приватних причин, про які, однак, тут немає потреби говорити. Коли я їхав до Польщі, мені було тривожно, бо я зовсім не знав цієї так сильно віддаленої від мого світу країни і почував себе якимось ексцентриком, кимось, хто виходить за межі центру, в якому відомо, чого можна сподіватися. Я боявся