чужих звичаїв, нестримності східних і північних народів, але передовсім — тутешньої непередбачуваної аури, холоду й вогкості. Я ж пам'ятав долю мого приятеля, Рене Декарта, який, запрошений за кілька років перед тим шведською королевою, вирушив до її холодних північних палаців у далекому Стокгольмі і там, застудившись, помер у розквіті віку й при здоровому розумі. Яка ж це втрата для всіх наук! Побоюючись схожої долі, я привіз із Франції кілька найкращих шуб, але вони в першу ж зиму виявилися надто легкими й делікатними на тутешню погоду. Король, із яким я хутко й щиро подружився, подарував мені вовче хутро до самих кісточок, і я не розлучався з тим хутром від жовтня до квітня. Також і під час описуваної тут подорожі — а це вже був березень — мав я його на собі. Знай, Читачу, що зими в Польщі, як і взагалі на півночі, бувають суворі: уяви собі, що до Швеції подорожують по скутому кригою Балтійському морю, а на багатьох замерзлих ставках і річках влаштовують карнавальні ярмарки. І оскільки ця пора року триває тут довго, а рослини ховаються тоді під снігом, ботанікові, правду кажучи, небагато часу залишається для дослідів. Хочеш не хочеш, а займався я людьми.

Звуть мене Вільям Дейвісон, я шотландець родом із Абердина, але багато років перебував у Франції, де моя кар'єра була увінчана посадою королівського ботаніка і де я опублікував свої твори. Майже ніхто їх у Польщі не знав, але мене цінували, бо тут безвідносно цінують тих, хто прибув із Франції.

Що схилило мене піти слідами Декарта й податися на рубежі Європи? Важко було б на таке запитання відповісти коротко й по суті, але оскільки ця історія не мене стосується і я в ній є лишень свідком, то залишу його без відповіді, вірячи, що кожного читача більше цікавить сама оповідь, ніж марна постать того, хто її розповідає.

Моя служба в короля Польщі збіглася в часі з найгіршими подіями. Схоже було на те, що проти польського королівства змовилися всі злі сили. Країну розшарпувала війна, спустошували шведські війська, а на сході непокоїли її московські напади. Ще раніше на Русі повстали незадоволені селяни. Короля цієї нещасної держави, неначе внаслідок якихось таємничих відповідностей, мучили численні хвороби, як його країну — наїзди і вторгнення. Напади меланхолії він часто лікував вином і близьким спілкуванням із жіночою статтю. Його сама собою суперечлива натура наказувала йому постійно перебувати в дорозі, хоча він весь час і повторював, що ненавидить рух і тужить за Варшавою, де чекала його кохана дружина Марія Людвіка.

Наш кортеж рухався з півночі, де Його Королівська Величність інспектував стан країни й намагався створити коаліцію з можновладцями. Там уже з'явилися московські війська й чинили зазіхання на Річ Посполиту, а якщо взяти до уваги шведів, які лютували на заході, то здавалося, що всі темні сили змовилися й обрали для себе польську землю на страшний theatrum війни. Для мене то була перша подорож у цей далекий і дикий край, і я почав шкодувати, що погодився, вже коли ми покинули передмістя Варшави. Мене, однак, тягла цікавість філософа і ботаніка (а також — що вже приховувати — добра платня) — якби не це, я волів би лишитися вдома й присвятити час спокійним дослідам.

Проте навіть у таких важких умовах я віддавався науці. Бо від часу, як я приїхав до цієї країни, мене цікавив певний місцевий феномен — уже відомий, щоправда, у світі, але тут надзвичайно розповсюджений, так, що достатньо було пройти біднішими вулицями Варшави, щоб помітити його на головах людей, — plica polonica, ковтун, як його тут називають, дивний витвір зі скрученого, підбитого волосся найрізноманітніших форм: чи то посторонків, чи то волосяного клубка, чи наче коси, схожої на хвіст бобра. Вважалося, що цей ковтун сповнений добрих і злих сил, тому його власники воліли радше померти, аніж його позбутися. Зі своєю звичкою до нотування я вже зробив багато малюнків і описів цього явища й мав намір після повернення до Франції опублікувати на цю тему невеликий нарис. Ця недуга відома під різними назвами по всій Європі. У Франції, можливо, трапляється найрідше, бо там люди надають великого значення своєму вигляду й неустанно завивають волосся. У Німеччині plica polonica виступає як mahrenlocke або alpzopf чи drutenzopf. Знаю, що в Данії його називають marenlock, а в Уельсі й Англії elvishknot. Коли одного разу я проїздив Нижньою Саксонією, то чув, що таке волосся називали selkensteert. У Шотландії вважають, що це — поширена у друїдських племен стародавня зачіска древніх язичників, які населяли Європу. Також я читав, що початком plica polonica в Європі вважається вторгнення татар у Польщу за часів правління Лєшека Чорного. Існували також припущення, що ця мода прийшла аж із Індії. Мені навіть траплялося чути, що це перші євреї запровадили звичай сплітати волосся у зваляні стручки. Nazer — так називали святого чоловіка який присягався ніколи не обрізати волосся задля слави Божої. Така кількість суперечливих теорій і білий сніговий безкрай зумовили, що, занурившись спершу в розумове отупіння, я врешті-решт відчув творче піднесення й вивчав plica polonica в кожному селі, яке ми минали.

У трудах моїх мені допомагав молодий Ричивольський, дуже здібний хлопчина, який був для мене не тільки камердинером і перекладачем, але й допомагав вести дослідження, а також — не стану приховувати — морально підтримував мене в цьому чужому оточенні.

Їхали ми верхи. Березнева погода нагадувала чи то ще зимову, а чи початок весни: грязюка на дорогах навперемін замерзала й розмерзалася, перетворюючись на страшне місиво, справжнє багно, і колеса наших возів із багажем раз по раз провалювались і потопали в ньому. Пронизливий холод перетворював наші постаті на щось подібне до хутряних клунків.

У цій дикій країні — багнистій, зарослій лісами — людські поселення розташовані зазвичай далеко одне від одного, тож на нічліг ми мусили влаштовуватись, не капризуючи, в будь-яких затхлих обійстях. Раз навіть ночували в корчмі, бо якраз випав сніг і затримав нашу подорож. Його Величність виступав тоді incognito, вдаючи звичайного шляхтича. На зупинках я прописував Його Королівській Величності ліки, а возив із собою цілу аптеку, і бувало, що пускав кров на спішно влаштованім ложі, а там, де можна було, влаштовував королівському тілу купання з солями.

З усіх королівських хвороб найбільш шкідливою здавалася мені ота придворна, яку Його Величність привіз начебто з Італії чи Франції. І хоча видимих немочей вона не давала і її легко було приховати (принаймні на перших порах), зате наслідки бували дуже небезпечними і зрадливими; переконували навіть, що вона могла перекинутися на голову й довести людину до божевілля. Тому одразу