з-під заклинання для контролю думок. Швидким плавним жестом Пайпер скинула руки і звільнила Джила з часової пастки. Його рух уперед спинити було неможливо. Атаме, жертовний ніж, швидко, як блискавка, майнув униз. Джил захитався і позадкував, з жахом прикипівши поглядом до руків’я, що стирчало з Вільямових грудей.
— Вільяме! — ледь мовив він, задихаючись. Упавши на коліна біля свого кумира і господаря, він заридав. — Прости мене! Що ж я накоїв!
— Спокій! — сказав Вільям через кілька секунд. Його очі заплющилися, але потім знову розплющилися. — Ти дав мені спокій. Я вдячний тобі за це.
Його повіки опустилися. І більше не підіймалися. Крізь звуки нестримних ридань Джила Пайпер почула завивання сирен.
— Спасибі, що прийшли, люба моя, — сказала Люсіль.
— Це вам спасибі, — відповіла Фібі. — Утім, нам слід було зустрітися.
— Я знала, що ви мне зрозумієте. Мені просто хотілося… хотілося зустрітися до від’їзду.
— Не треба нічого пояснювати, — відповіла Фібі. — Ходімо нагору?
— Безумовно! — погодилася Люсіль.
Як і кілька тижнів тому, вони пішли сходами Будинку з фресками вгору.
Саме Люсіль запропонувала Фібі зустрітися тут. Вони рідко бачилися відтоді, як убивства було розкрито. Більшість подробиць так і не стали надбанням широкої публіки, а Джилу Таунсенду так ніколи і не судилося постати перед судом. Смерть Вільяма Ланкастера повністю зруйнувала його свідомість. Спочатку Джил скаженів і бився в істериці, а коли до клубу прибула поліція, він впав у стан, який викликав іще сильніше занепокоєння. Джил впав у повний ступор і ніяк не реагував на зовнішні подразники.
Виглядало так, наче без впливу Вільямового інтелекту, без його волі та бажань, розум Джила Таунсенда просто припинив існування. Але Фібі ніколи не забувала останніх слів Вільяма. Забравши у нього життя, Джил дав йому спокій. Схоже, слова її заклинання про знищення зла і звільнення добра виявилися пророчими.
А ще це означало, що Люсіль мала рацію щодо Вільяма Ланкастера. Це не він особисто породив зло. Він просто виявився надто по-людськи слабким, надто піддатливим до його нищівного впливу.
— Ну, що скажете? — спитала Фібі.
Люсіль трохи помовчала. Вони зійшли сходами на другий поверх і зупинилися біля кінцевого пункту своєї екскурсії — портрета Вільяма на повний зріст.
— Скажу, що ви маєте рацію, — нарешті відповіла Люсіль. — Він видається умиротвореним, як людина, що нарешті дістала спокій. І я… я рада цьому. Якщо він має спокій, то його, мабуть, мають і моя матуся, і Міранда Ненс.
— Люсіль, — обережно спитала Фібі. — А що ви думаєте про отой день у клубі?
Але не встигла вона закінчити своє питання, як Люсіль захитала головою.
— Я вже казала, що мені не треба жодних пояснень, і я дійсно сказала те, що думаю, Фібі. Це, звісно, не означає, що мені нецікаво. Але це і не означає, що я сама не змогла би здогадатися. Я недосвідчена у цих питаннях, як мала дитина, але тепер знаю, що певні види енергії дійсно існують. А якщо я погоджуюся з цим, то не можу не погодитися з тим, що є люди, котрі цією енергією володіють і мають здатність нею керувати. Я не хочу знати подробиць того, що інколи робите ви і ваші сестри. Мені не потрібно також знати, хто ви є, і ким ви є. Мені достатньо лише знати, що ви існуєте. І я ніколи не забуду того, що ви зробили.
— Ви дійсно незвичайна жінка, — сказала Фібі.
— Так, — без зайвої скромності підтвердила Люсіль. — А ви і досі вважаєте, що люди мене побоюються?
— Безумовно.
— Ну що ж, і на тому спасибі, — сказала Люсіль. — А тепер ходімо в якийсь неймовірно дорогий ресторан, замовимо неймовірно шкідливі для здоров’я страви та тістечка і нап’ємося міцної кави. Я хочу, щоб ви допомогли мені визначитися — куди податися у мандри. Я вирішила, що настав час самій поглянути на світ. Відтепер хочу, щоб на стінах моєї квартири висіли мої фотографії.
— Це буде просто чудово, — погодилась Фібі.
І вони вийшли з Будинку з фресками під яскраве сонце Сан-Франциско.
