натяком мовив Головчак.

— Квартира добра, — сказала Ганна Василівна. — Дуже добра. Тепла. Суха. Простора. Небіжчиця в порядку хату тримала. Душевна людина була Марія Григорівна.

Головчак зітхнув, а Валентина, опустивши очі долу, похитала сумно головою.

Павло витримав пильний погляд сусідки, а вона, ніби цим було прокладено легенький місток довір’я, мовила далі:

— Справа у мене до вас є.

«Починається…» — з досадою подумав Головчак і приготувався слухати.

— Ви оцю картину бачили? — Жінка пройшла вперед і стала на порозі кімнати.

— Бачили, бачили, — ожила Валька, — якщо хочете, ми…

Павло стис їй лікоть і не дав закінчити: не лізь поперед батька в пекло.

— Наївно, але щиро, — сказав він. — Хоч я в малярстві нічого й не розумію, ми люди прості. Але й картину, видно, простий чоловік малював, — несподівано закінчив Головчак.

Всі троє мовчки дивилися на картину. Головчак ще й думав: «Для чого їй та картина? Забула забрати? То нехай бере. Але не одразу оддам. І мені вона дорога як пам’ять про того, хто тут жив. А то наче на тобі, небоже, що мені негоже».

Картина була намальована на фанері і висіла нахилена, — так колись у селах портрети вішали, — майже під самою стелею. Невідомий самодіяльний художник зобразив тиху й прозору ніч у серпанку просвіченого місячним сяйвом туману. В тумані купаються якісь кучеряві дерева над річкою чи каналом, а по воді пливе човен з двома чоловічими постатями на борту.

— Нормальна картина, — ще раз сказав Головчак.

— З тою картиною ціла історія, — наче в задумі похитала головою сусідка. — Малював її Володя, син Марії Григорівни. Ні, почну ще з давнішого. Володя, син’ хазяйчин, як я казала, був маляром. Паркани фарбував, підлоги, дахи. Ну, хлопець він був не дурний. Маляр маляром, а книжки читав, з людьми розумними стрічався, і вони ним не гребували. Казав один професор… — Ганна Василівна пильно глянула на Головчаків, — професор казав, що далеко пішов би Володя. Він дошукався до секрету, як фарби з рослин виготовляти. Такі, що ними й художники малювати можуть. Та от і картина ними мальована.

— Тепер я розумію… — кашлянув у кулак Головчак.

— Це ще не все, — немов пропустила його слова повз вуха Ганна Василівна. — Десь на старому горищі знайшов Володя з десяток отаких шматків фанери, як оцей, що на ньому картина намальована. Воно наче й не фанера, а так ніби аркуші паперу, тільки дерев’яні, Пропали у війну. Оце один лишився. Дерево це Володі якимсь дивним видалося, і він пішов до знайомого професора ботаніки. І що ж ви думаєте? І професор, і інші вчені потім сказали, що це дерево невідоме, не знає такого дерева наука. Взялися досліджувати, аж тут і німці напали. І Володя швиденько намалював оцю картину, на якій нібито він з батьком пливе у тумані. Так удвох і на фронт пішли. А звідти вже й не повернулись… — Сусідка зітхнула і після паузи повела далі: — Це така історія, а справа у мене ось яка. Марія Григорівна перед смертю просила, щоб цю картину не викидали, хто б тут не жив. Оце я й переказую. Вам, звичайно, видніше, ви люди їй чужі, а я тільки кажу, що просили.

— Гм, — невпевнено озвався Павло, — а чого вона родичам чи сусідам її не віддала?

— Не знаю. Так і сказала: щоб у цій квартирі картина висіла.

— Дивачать люди, — мовив Головчак, ще раз оглянувши картину, коли сусідка пішла. — Не встигли переїхати, вже спадок маємо.

— То ж пам’ять бабусі, — несміливо підказала Валентина.

— Ясна річ. Тільки ми тут до чого? Незнайомі люди…

— Ти пам’ятаєш, Ганна Василівна сказала, що такого дерева немає на Землі?

— Може, вимерли такі дерева…

— От-от. І бабуся та не хотіла, щоб загубився останній, ну… зразок, чи що?

— Може, й так.

— А знаєш, можна понести показати знавцям.

— Понеси. Ще й у газеті про тебе напишуть: «У світі цікавого».

— Чого ж добру пропадать. Певно, старенька так і хотіла.

— Однаково картина ця тут не на місці, явно не на місці. Аж під стелею. Як меблі не розстав — звідусіль видно. Несиметрично. На кухню поки що перенесемо. Але спробуй її ще звжти… Ну, та не горить.

Спати полягали у кімнаті на підлозі — спеціально для цього і матрац брали з собою і легеньку ковдру. Бо знали, що працюватимуть допізна — не їхати ж у гуртожиток опівночі. У квартирі тонко пахло фарбою, змішаною з вологим нічним повітрям, що лилося крізь навстіж розчинені вікна.

— Павлушо, тобі не страшно? — шепнула Валентина до чоловіка.

— Страшно? Чого? — не зрозумів Головчак; він, по правді сказати, вже засинав.

— Ну от, ми самі в порожній квартирі. Тут ще жили недавно…

— Спи. Таким будинкам зносу нема. І після нас житимуть, будь здоров. А люди не вічні.

— Глянь, а та картина ніби світиться в темряві…

— Дурниці. Ліхтарі на вулиці, машини, видно майже як удень, от і верзеться. Та ти, врешті, заснеш сьогодні? Я намахався так, що руки відвалюються.

— А вони пливуть на тому човні, пливуть у тумані, уже сорок літ пливуть, уявляєш, Павлушо?

— Ну, полилася лірика — не спиниш, — незлобливо буркнув Головчак, перевернувся на живіт і сховав обличчя у зігнуту в лікті руку.

Човен хитнувся на повороті й мало не зачерпнув бортом води, і здалося, ніби вода сама не захотіла литися: ввігнулася, відійшла без плюскоту. Це був перший і останній поворот; що було до нього — не лишилося в пам’яті— так ніби з темряви, з небуття випливали; попереду аж за опукле видноколо слалася відполірована гладінь річки чи каналу в геометрично рівних берегах, обсаджених невідомими деревами. І не туман навкруги, а коли й туман, то якийсь неземний: не висів завісою, а був прозорий, наче повітря. Сказати б, повітря з туману, але Павло ще не спромігся на таке порівняння, воно тільки зав’язувалося в ньому, як таємничий пуп’янок. Упіймав себе на тому, що з’явився в ньому ще якийсь запобіжник; і стиснув той запобіжник горло, коли хотів вилаятись: «Чортовиння якесь! Заснути не встиг, уже кошмари…» Терпко було в горлі, наче літа з нього облущувалися й на душі свіжішало, ніби молодим він ставав і безгрішним. «Гарно як, нехай воно поспиться» — несподівано, аж на мить незручно стало, проспівало в ньому, і Павло глибоко занурив весла у воду. Вода прийняла їх без плюскоту, ніби відштовхнулася від них, і човен безшумно й плавно ковзнув уперед. І така тиша лилася з-за темного повороту аж ген за обрій і далі, що, здавалося, вся ця незнайома земля зменшилася до світу, першовідкритого в дитинстві, а небо, висвітлене вглиб соковитим, мов яблуко, місяцем, зовсім низько опустилося, ніби долоні, оберігаючи тремкий вогник од вітру, і відкрило увесь