наслідками аналізу, підняв догори великий палець правої руки і… перехилив усе, що було в колбі, в горлянку.

Після другого прийому рідини з гидотним запахом Вася категорично зажадав, щоб до нього приєдналися присутні, щоб усі, значить, випили з нагоди встановлення контакту між двома цивілізаціями. Ми довго не могли зрозуміти, чому цю подію треба відзначати в такий дивний спосіб. А він ображався, лаявся, стверджував, що ми його не поважаємо, що ми не поважаємо в його особі всю цивілізацію рідної Васиної планети.

І я дозволив заради першого контакту вдовольнити прохання аборигена. Це був початок кінця…

Через годину я збагнув, якої непоправної фатальної помилки припустився. Та було вже пізно. Космічна база нагадувала невеличкий психодиспансер для осіб з істотними порушеннями вищої нервової системи. Мої інженери швидко розібралися в нескладній схемі Васиного апарата і заходилися будувати свій, тільки більшої потужності, з використанням енергетичних можливостей гіперпросторових двигунів.

Пили на всіх поверхах бази. Навіть у рубці чергових, які відповідають за аварійний зв’язок. Пили за контакти, за цивілізацію, за аборигена Васю, за не відому нам, але, безперечно, симпатичну його дружину Марину Трохимівну, за успіхи якогось «Динамо»…

Нарешті мені пощастило зібрати навколо себе з півдесятка членів екіпажу, які з різних причин не куштували той клятий напій. Ми забарикадувалися на штормовій палубі, одягли скафандри з підсиленим захистом і почали виснажливе змагання з Васею.

На щастя, переважна більшість отруєних його рідиною швидко втратила здатність до логічного мислення, координації в часі й просторі. Тож ми їх порозтягали по каютах. Стійко трималася лише група механіків, які заходилися модифікувати Васин апарат з метою підвищення його потужності. Думаю, що, якби їм вдалося здійснити той задум, ми додому не повернулися б.

Врешті-решт і механіків пощастило укоськати, запхнувши до анабіозних камер.

Залишалися Вася і Віхар, його найближчий друг-побратим. На Віхара кинуто було двох роботів, що тримали космоштурмана доти, поки ми не запакували Васю до розвідувального бота.

Віхар пручався, плакав, кричав: «Пустіть мене до мого друга Васі!» Та роботи були незворушні. А всі ми плакали, дивлячись, як побивається за своїм новознайденим другом юний космоштурман.

Васю одвезли на рідну планету і поклали на ту ж лавочку, де ми його знайшли. Тільки-но бот повернувся, я наказав негайно рушати додому, кинувши недослідженою планету, для зустрічі з цивілізацією якої ми виявилися непідготовленими.

Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.