порожнеча, а тут — запашне повітря. Казав галюцинація — а тут неосяжний простір і дивні, казкові світила. Казав, що сфера смерті, а тут якісь рослини й будівлі.

Вона попливла до берега. Білопінний прибій хлюпав у скелі. Зоря обережно ступала по дну, сторожко дивилася вперед.

Між камінням з’явилася постать. Дівчина злякано зупинилася. На неї дивився юний високий хлопець. Вітер грався білим чубом, бронзово блищала могутня постать, вогнем палахкотіли чорні очі.

Він здивовано крикнув:

— Звідки ти? Щось я не бачив тебе на острові! Дівчина не могла промовити й слова.

— Ти що, німа? Може, з якогось судна? Треба допомогти?

Зоря поворухнулась, несміливо всміхнулася, хрипко сказала:

— Я звідти… — І показала у воду.

Хлопець засміявся.

— Дотепно. Нова русалка. Але я тебе не боюся. Навіть можу поцілувати. Бо ти прегарна-таки. Чарівна…

Дівчина слухала його речі, мов найкращу музику. Що він каже? І як багато незнайомих слів. Він милується нею. І в очах його сяє ніжність.

— То тут є життя? — несміливо запитала Зоря.

— Де? — здивувався хлопець.

— Над океаном…

— Життя є скрізь. Ти хвора, чи що? Скажи серйозно — звідки ти?

— Я ж сказала, — мовила дівчина. — З-під води. Там місто. Мої батьки вмерли. А я зненавиділа своє життя. І вирішила вмерти у сфері смерті. Так сказав батько. А тут життя. Тут неосяжність. І зорі. Тільки вони чомусь зникли…

— Зажди, зажди, — скрикнув хлопець, і його обличчя спохмурніло. — Ось воно що! Чув я про підводне місто. Вчені шукали його. Але досі не знайшли. То ти народилася там?

— Там.

— Про це писали, — сказав хлопець. — Група людей втекла з поверхні землі під воду, щоб вижити. Боялися війни. А війни вже давно й духу нема. Мир на планеті. Польоти в небо, зустрічі з іншими розумними істотами…

Дівчина поволі наближалася до берега, простягла руки до хлопця. Зачудовано шепотіла:

— Ти не примара? Не галюцинація? Невже я справді бачу тебе…

Юнак несміливо ступив до неї, глянув у її зеленкуваті, як смарагд, як незмірна морська глибінь, очі. Торкнувся пестливо пальцями її блідої щоки, погладив лебедину шию.

— Ти гарячий, — сказала вона. — Мені радісно від твого доторку. Лише мати так пестила мене. Люби мене. У мене нікого нема…

Очі хлопця затуманилися від незбагненного почуття. Дивна поява дівчини, її неземна краса, її химерна доля стрепенули його серце, схвилювали кров. Він обняв тонкий стан, пригорнув її до себе, прохолодну й чарівну.

Зоря дивилася в безмежне блакитне небо, плакала. І в прозорих краплях грали радісні промені сонця…

Олесь Бердник ХОР ЕЛЕМЕНТІВ

Космос відбивається в зіниці кожного ока…

З афоризмів Сходу

І досі не знаю — було це чи ні…

Довго не хотілося мені розповідати про той химерний випадок. Боявся, щоб не сміялися. Та істина вимагає свого. Я мушу сказати…

Це сталося минулого літа. Я поїхав на канікули до бабусі, що жила на березі Сули, на Сумщині. Село ховалося в розкішних садах, з високої кручі видно було голубе марево лісів і полів. Глибоко порізані яруги зеленіли буйною заростю. Привітавшися з бабусею, розцілувавшись, наговорившись, напившись узвару і вишневої наливки, я одразу ж побіг до Сули.

Тиха річечка зачарувала мене. Ледве-ледве струмилася вода, в прозорій глибині весело метушилися рибки п пуголовки, ніжно шепотів древні казки стрункий очерет.

Я роздягнувся, пірнув у прохолодний потік, поплив до мальовничої купки людей, понюхав жовті медові квіти, полежав горілиць на воді, дивлячись у небо.

Повернувшись на берег, одягнувся і, освіжений, радісний, рушив до гаю. Хотілося погуляти серед зеленого царства на самоті.

Вузька стежка в’юнилася серед молодого дубняка. Потім почала підійматися на кручу — до села. Я звернув з неї в гущавину. Пробирався між кущами терну і глоду, між густим сосняком. Змішаний запах живиці й грибів паморочив голову, тривожив серце.

Я сів на пеньку, заплющив очі. І одразу ж почув звуки скрипки.

Хтось недалеко грав. То була знайома мелодія української пісні «Дивлюсь я на небо». Мелодія пливла урочисто, але дуже динамічно. Я не підберу іншого слова. Саме динамічно. Пружно, активно, сильно. Пізніше мені здалося, що в тій мелодії було не прохання крил для польоту в небо, а здійснення тієї віковічної мрії. А може, то лише мої пізніші домисли. Хто знає?..

Я дуже здивувався. Цікаво, який це дивак забрів у гущавину, щоб тут вправлятися в музиці? Може, нещасливий сільський аматор, якого жінка виганяє з хати? Так ні ж, грає він чудово і навіть незвичайно. Залюбки такого б слухали і вдома, і в клубі. Чи не приїжджий студент консерваторії знайшов собі самотній притулок та й любо розмовляє з природою? Мабуть, що так…

Я вирішив познайомитись з таким оригіналом. Підвівшись з пенька, рушив на звуки скрипки. Мелодія замовкла. Почулися негучні металеві звуки. Ніби хтось ударяв молоточком по великій порожній цистерні. Я ще більше здивувався. Виявляється, окрім музиканта, тут недалеко ще й слюсарна майстерня. То вже зовсім дивно!

Я наблизився до великої галявини. Сонце заливало її радісним промінням і освітлювало химерну, несподівану в цьому місці споруду. Над чотирма високими палицями-опорами було напнуто шатро з білого брезенту. Під шатром лежала велика — на три метри в діаметрі — куля, складена з великих фіолетових шестигранників. Дивна споруда навіть у затінку мінилася феєричним, неяскравим світлом, від якого боліли очі. Біля кулі сидів старий дід у вишитій сорочці, з довгою білою бородою. Він мугикав під ніс пісню, поклепуючи молоточком по шестиграннику.

Я спантеличено завмер. Що б це могло означати? Фокусник приїжджий, чи що? А може, якась експедиція? На що схожа химерна куля? Зонд? Та ні. Астрономічний прилад? Не схоже.

Дід залишив молоточок, взяв до рук скрипку. Потер смичок каніфоллю. Кашлянув, ніби прочищаючи голос. Потім тихенько замугикав:

Після цього він торкнувся рукою якогось невідомого пристрою. То була сферична колба з цілою мережею трубок і кабелів. Всередині тієї посудини заграли фонтанчики різнобарвних рідин. А може, й не рідин. У всякому разі, так мені здалося…

Дід одразу ж заграв на скрипці пісню, яку перед тим мугикав. І знову я здивувався. Звичайна, вже тривіальна для вуха мелодія здавалася новою, значущою і глибокою за внутрішнім змістом. А струмені в колбі спліталися в центрі пристрою в бузкову хмаринку, закручувалися спіраллю, осідали