- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (12) »
дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
Питає так, ніби між іншим:
- Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
- Читаю потроху, - неохоче одказую.
- Книжки які цікаві маєте? - прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
- Більше - шкільні підручники.
- Може, до якогось іспиту готуєтесь?
Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:
- Так, маю таку думку.
Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
Почервонів. Помовчав.
Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:
- Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
Брала нудьга - одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
- Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…
- В університет думаєте?
Мовчу.
Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
- Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…- Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: - Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
- …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні - то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…
Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
Щира, гаряча, довга.
IV
У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною. Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель,- прийшла на довідки. Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу. На мене пильно дивились цікаві очі. Великі, довірчиві, карі. Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити. Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки? Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу. Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно. Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав: - Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати? Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою: - Одчепіться з своїм театром… Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився. Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице. І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки. Таємні чари розвіялись, як і не було їх. Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей. - Розумієте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр. - Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна. - Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун… - Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить… - А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку. Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче: - Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші… Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась. - Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже. - Ехе-хе! - зглибока зітхнув Андрій. - Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною. Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії. - Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки: Ой послала ж мене мати Зеленого жита жати… Почервоніла: Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась. А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться. - Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять. Подивився на неї скоса: - Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула. Тетяна винувато зітхнула. - Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? - починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали. Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито: - На чорта вони мені? - Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі? - Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду. - Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами: І хліб пекти, Й по теляти йти - Буду. Упертість закам'яніла на її- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (12) »