Литвек - электронная библиотека >> Степан Васильченко >> Классическая проза >> Талант >> страница 3
дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.

Питає так, ніби між іншим:

- Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?

- Читаю потроху, - неохоче одказую.

- Книжки які цікаві маєте? - прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.

- Більше - шкільні підручники.

- Може, до якогось іспиту готуєтесь?

Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:

- Так, маю таку думку.

Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.

Почервонів. Помовчав.

Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:

- Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?

Брала нудьга - одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:

- Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…

- В університет думаєте?

Мовчу.

Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.

- Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…- Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: - Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.

Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.

- …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні - то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…

Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.

Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.

Щира, гаряча, довга.

IV

У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.

Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель,- прийшла на довідки.

Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.

На мене пильно дивились цікаві очі.

Великі, довірчиві, карі.

Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.

Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?

Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.

Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.

Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав:

- Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?

Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою:

- Одчепіться з своїм театром…

Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.

Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.

І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.

Таємні чари розвіялись, як і не було їх.

Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.

- Розумієте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.

- Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.

- Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун…

- Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить…

- А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.

Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:

- Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…

Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.

- Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.

- Ехе-хе! - зглибока зітхнув Андрій.

- Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною.

Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.

- Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки:

Ой послала ж мене мати

Зеленого жита жати…

Почервоніла:

Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.

А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться.

- Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.

Подивився на неї скоса:

- Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.

Тетяна винувато зітхнула.

- Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? - починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.

Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:

- На чорта вони мені?

- Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?

- Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.

- Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:

І хліб пекти,

Й по теляти йти

- Буду.

Упертість закам'яніла на її
ЛитВек: бестселлеры месяца
Бестселлер - Иринья Коняева - Академия (не)красавиц - читать в Литвек width=Бестселлер - Дебби Харри - Сердце из стекла. Откровения солистки Blondie - читать в Литвек width=Бестселлер - Фредрик Бакман - Тревожные люди - читать в Литвек width=Бестселлер - Наринэ Юрьевна Абгарян - Симон - читать в Литвек width=Бестселлер - Гарольд Мазур - Зарубежный детектив. Компиляция. Романы 1-11 - читать в Литвек width=Бестселлер - Роберт Гэлбрейт - Дурная кровь - читать в Литвек width=Бестселлер - Роберт Б. Чалдини - Психология влияния. Убеждай, воздействуй, защищайся - читать в Литвек width=Бестселлер - Anne Dar - Металлический Ген - читать в Литвек width=