- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (4) »
Леся Українка Давня казка
I
Може б, хто послухав казки? Ось послухайте, панове! Тільки вибачте ласкаво, Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі, За новинками впадати? Може, часом не завадить І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти Щось таке цілком новеє, Щоб ніхто з нас не відмовив: «Ет, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий, Сядь і слухай давню казку, А мені коли не лаврів, То хоч бубликів дай в'язку.
Десь, колись, в якійсь країні, Де захочете, там буде, Бо у казці, та ще в віршах, Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний, Тільки мав талан до віршів, Не позичений, а власний.
На обличчі у поета Не цвіла урода гожа, Хоч не був він теж поганий, — От собі — людина божа!
Той співець — та що робити! Видно, правди не сховати, Що не був співцем поет наш, Бо зовсім не вмів співати.
Та була у нього пісня І дзвінкою, і гучною, Бо розходилась по світу Стоголосою луною.
І не був поет самотнім: До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало То розвагу, то пораду; Слухачі співцю за теє Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали, Він зо всього був догодний. Досить з нього, що не був він Ні голодний, ні холодний.
Як навесні шум зелений Оживляв сумну діброву, То щодня поет приходив До діброви на розмову.
Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю, Чи він слухав шум діброви, Чи пісні складав,не знаю!
Тільки чує — гомін, гуки, Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні, Гомін ближче все лунає, З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш На самісінькій стежині. «Гей! — кричить він, — обережно! Віку збавите людині!»
Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба, — спинилась, А то б, може, на поета Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар, Та лихий такий, крий боже! «Бачте, — крикнув, — що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?»
«Не біда, — поет відмовив, — Як ти й сам з дороги звернеш, Бо як рими повтікають, Ти мені їх не завернеш!»
«Се ще также полювання! — Мовить лицар з гучним сміхом. — Слухай, ти, втікай лиш краще. Бо пізнаєшся ти з лихом!»
«Ей, я лиха не боюся, З ним ночую, з ним і днюю; Ти втікай, бо я, мосьпане, На таких, як ти, полюю!
В мене рими — соколята, Як злетять до мене з неба, То вони мені вполюють, Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий! — Мовить лицар. — Ще ні разу Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились, Хто кого скорій вполює. Хлопці! геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! — Мовить наш поет. — Несіте. Та візьміть листки з піснями, Он в траві лежать, візьміте».
«Він, напевне, божевільний! — Крикнув лицар. — Ну, рушаймо! Хай він знає нашу добрість — Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже, Хай-но їхатиму з гаю, Я ще дам тобі гостинця, А тепер часу не маю».
«Не на тебе ждать я буду, — Так поет відповідає, — Хто ж кому подасть гостинця, Ще того ніхто не знає».
Лицар вже на те нічого Не відмовив, геть подався; Знову юрба загукала, І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину, Та коли б же вполювали Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало На вечірньому упрузі, Стихли сурми, гомін, крики, Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий Весь підбився, утомився, Дехто ще зоставсь у гаю, Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту, Їде лицар в самотині. Зирк! — поет лежить, як перше, На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш! — Мовив лицар і лапнувся По кишенях. — Ой небоже, Вдома гроші я забувся!»
Усміхнувсь поет на теє: «Не турбуйсь за мене, пане, Маю я багатства стільки, Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицар, Був він гордий та завзятий, Але ж тільки на упертість Та на гордощі багатий.
«Годі жартів! — крикнув згорда. Бо задам тобі я гарту!» А поет йому: «Та й сам я Не люблю з панами жарту...
Бачиш ти — оця діброва, Поле, небо,синє море — То моє багатство-панство І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві Я щасливий завжди й вільний». Тут покликнув лицар: «Боже! Чоловік сей божевільний!»
«Може буть, — поет відмовив, — Певне, всі ми в божій волі. Та я справді маю щастя, І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці, Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.
Все, чого душа запрагне, Я створю в одну хвилину, В таємні світи надхмарні Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю, Мов той вітер дзвінкий в полі; Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі!»
Засміявсь на теє лицар: «Давню байку правиш, друже? Я ж тобі скажу на теє: Ти щасливий, та не дуже.
Я б віддав отой химерний Твій таємний світ надхмарний За наземне справжнє графство, За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство І непевнії країни За єдиний поцілунок Від коханої дівчини...»
Щось поет хотів відмовить На недбалу горду мову, Та вже сонечко червоне Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь, Що з роботи поверталась, І побачила поета, З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну, І на відповідь гуртові Він заграв, і до музики Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі, Зачаровані стояли, А найбільше у дівчаток Очі втіхою палали.
Довго й лицар слухав пісню, Далі мовив на відході: «Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!»
II
Літнім вечором пізненько Сам поет сидів в хатині, Так од ранку цілу днину Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці, Слухав співів, що лунали Скрізь по полю і до нього У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко Налетіла літня нічка; Дерева шуміли з вітром, Гомоніла бистра річка.
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (4) »