тримавсь за царство, —
Тільки твердо так трималось Місто гордеє, уперте, Раз одбилось, потім вдруге, Потім втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом: Край чужий, ворожі люде, Голод, злидні, військо гине... Що то буде, що то буде?!.
Місяць, другий вже ведеться Тая прикрая облога. Серед війська почалися Нарікання і тривога.
Приступили до Бертольда Вояки й гукають грізно: «Гей, виводь ти нас ізвідси! Геть веди, поки не пізно!
Нащо ти сюди на згубу Підманив нас за собою? Чи ти хочеш, щоб усі ми Наложили головою?
Осоружне нам се місто! Хай їй цур, такій облозі! Хай їй цур, самій тій славі! Хай їй цур, тій перемозі!..»
Хтів Бертольд розумним словом Люте військо вгамувати, Та воно дедалі гірше Почало репетувати.
Далі кинулись до зброї... Бог зна, чим би то скінчилось... Але тут хтось крикнув: «Стійте!» — Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська Військові співці славутні, Всі вони були при зброї, А в руках тримали лютні.
З них один промовив: «Браття! Часу маєте доволі, Щоб Бертольда покарати, Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі Скілька слів до вас сказати, Та співцям співати личить, Отже, ми почнем співати».
Тут один із них тихенько Струни срібнії торкає, Усміхається лукаво І такої починає:
«Був собі одважний лицар, Нам його згадать до речі, Він робив походи довгі — Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим Руйнував ворожі міста... Чули ви його розповідь: «Я один, а їх аж триста!»
Ну, та сей одважний лицар Якось вибрався до бою. І вернув живий, здоровий: Талісман він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей Кожен з вас тут знать готовий, Се буде речення мудре: «Утікай, поки здоровий!»
«Утікай, поки здоровий!» — Всі співці тут заспівали; Вояки стояли тихо, Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала, І гукнуло військо хором: «Ми готові йти до бою! Краще смерть, ніж вічний сором!»
І метнулися у напад Так запекло, так завзято, Що не встигла й ніч настати, Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полоні Бусурменський. Перемога! От тепер уже одкрита Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо Всіх співців казав зібрати І, коли вони зібрались, Привселюдно став казати:
«Ви, співці славутні наші, Ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, Вам ми винні надгороду!»
Та співці відповідали: «Ні, не нам, ласкавий пане, Той, хто сих пісень навчив нас, Надгороду хай дістане».
«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. — Що ж він криється між вами?» — «Він не тут,співці говорять, На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями Звеселять рідну країну, Там він має розважати Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета І його величну душу, І тепер йому по-царськи Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам бог щасливо Повернутися додому, Срібла, золота насиплю Я співцеві дорогому!..»
Кажуть, весь поміст у пеклі З добрих замірів зложився! Для пекельного помосту І Бертольдо потрудився...
Вже давно Бертольд вернувся Із далекої чужини, Знов зажив життям веселим Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку Почалося вічне свято, — О, тепер було у нього Срібла, золота багато!
Окрім того, що набрав він На війні всього без ліку, Ще король йому в подяку Надгороду дав велику.
Сила статків та маєтків! Вже Бертольдо граф заможний! Він живе в свойому графстві, Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він, Вся була йому віддана, Люд увесь в тім краю мусив Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя Справді був Бертольдо гідний: Правий суд чинив у панстві, До підданих був лагідний.
Але то було не довго, Він дедалі в смак ввіходив І потроху в себе в графстві Інші звичаї заводив.
Що ж, напитки, та наїдки, Та убрання прехороші, Та забави, та турніри, А на все ж то треба гроші!
Та й по всіх далеких війнах Граф привчився до грабунку, А тепер в своїй країні Він шукав у тім рятунку.
Почалися нескінченні Мита, панщина, податки, Граф поставив по дорогах Скрізь застави та рогатки.
Трудно навіть розказати, Що за лихо стало в краю,- Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,- У ярмі стогнали люде, І здавалось, що довіку Все така неволя буде.
Розливався людський стогін Всюди хвилею сумною, І в серденьку у поета Озивався він луною...
Ось одного разу чує Граф лихі, тривожні вісті: Донесла йому сторожа, Що не все спокійно в місті;
Що співці тю місті ходять І піснями люд морочать, Все про рівність і про волю У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають, Та ніщо не помагає, — Їх пісні ідуть по людях, Всяк пісні ті переймає.
«Ну, — гукнув Бертольд, — то байка! Я візьму співців тих в руки!» Раптом чує — десь близенько Залунали пісні гуки:
«В мужика землянка вогка, В пана хата на помості; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні, В пані рученька тендітна; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали, Чи ті кості білі всюди, Чи блакитна кров поллється, Як пробити пану груди?»
«Що се, що? — кричить Бертольдо. Гей, ловіть співця, в'яжіте! У тюрму його, в кайдани! Та скоріш, скоріш біжіте!»
Коли се з-за мурів замку Обізвався голос долі: «Гей, біжіте, панські слуги, Та спіймайте вітра в полі!
Не турбуйся ти даремне, Все одно, вельможний пане, Вловиш нас сьогодні десять, Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо, Маєм свого отамана, Він у нас одважний лицар, Врешті, він знайомий пана...»
Мов крізь землю провалився Той співець, утік од лиха. А Бертольд сидів і думав, Далі так промовив стиха:
«Маєм свого отамана! — Ось де корінь цілій справі! Ну, та я тепера хутко Положу кінець забаві!»
Тут він двох щонайвірніших Слуг до себе прикликає І до нашого поета У хатину посилає:
Тільки твердо так трималось Місто гордеє, уперте, Раз одбилось, потім вдруге, Потім втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом: Край чужий, ворожі люде, Голод, злидні, військо гине... Що то буде, що то буде?!.
Місяць, другий вже ведеться Тая прикрая облога. Серед війська почалися Нарікання і тривога.
Приступили до Бертольда Вояки й гукають грізно: «Гей, виводь ти нас ізвідси! Геть веди, поки не пізно!
Нащо ти сюди на згубу Підманив нас за собою? Чи ти хочеш, щоб усі ми Наложили головою?
Осоружне нам се місто! Хай їй цур, такій облозі! Хай їй цур, самій тій славі! Хай їй цур, тій перемозі!..»
Хтів Бертольд розумним словом Люте військо вгамувати, Та воно дедалі гірше Почало репетувати.
Далі кинулись до зброї... Бог зна, чим би то скінчилось... Але тут хтось крикнув: «Стійте!» — Військо раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед війська Військові співці славутні, Всі вони були при зброї, А в руках тримали лютні.
З них один промовив: «Браття! Часу маєте доволі, Щоб Бертольда покарати, Він же й так у вашій волі.
Ми б хотіли тут в сій справі Скілька слів до вас сказати, Та співцям співати личить, Отже, ми почнем співати».
Тут один із них тихенько Струни срібнії торкає, Усміхається лукаво І такої починає:
«Був собі одважний лицар, Нам його згадать до речі, Він робив походи довгі — Від порога та до печі.
Він своїм язиком довгим Руйнував ворожі міста... Чули ви його розповідь: «Я один, а їх аж триста!»
Ну, та сей одважний лицар Якось вибрався до бою. І вернув живий, здоровий: Талісман він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей Кожен з вас тут знать готовий, Се буде речення мудре: «Утікай, поки здоровий!»
«Утікай, поки здоровий!» — Всі співці тут заспівали; Вояки стояли тихо, Очі в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала, І гукнуло військо хором: «Ми готові йти до бою! Краще смерть, ніж вічний сором!»
І метнулися у напад Так запекло, так завзято, Що не встигла й ніч настати, Як було вже місто взято.
Місто взято, цар в полоні Бусурменський. Перемога! От тепер уже одкрита Всім у рідний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо Всіх співців казав зібрати І, коли вони зібрались, Привселюдно став казати:
«Ви, співці славутні наші, Ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, Вам ми винні надгороду!»
Та співці відповідали: «Ні, не нам, ласкавий пане, Той, хто сих пісень навчив нас, Надгороду хай дістане».
«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. — Що ж він криється між вами?» — «Він не тут,співці говорять, На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями Звеселять рідну країну, Там він має розважати Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета І його величну душу, І тепер йому по-царськи Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам бог щасливо Повернутися додому, Срібла, золота насиплю Я співцеві дорогому!..»
IV
Кажуть, весь поміст у пеклі З добрих замірів зложився! Для пекельного помосту І Бертольдо потрудився...
Вже давно Бертольд вернувся Із далекої чужини, Знов зажив життям веселим Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку Почалося вічне свято, — О, тепер було у нього Срібла, золота багато!
Окрім того, що набрав він На війні всього без ліку, Ще король йому в подяку Надгороду дав велику.
Сила статків та маєтків! Вже Бертольдо граф заможний! Він живе в свойому графстві, Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив він, Вся була йому віддана, Люд увесь в тім краю мусив Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя Справді був Бертольдо гідний: Правий суд чинив у панстві, До підданих був лагідний.
Але то було не довго, Він дедалі в смак ввіходив І потроху в себе в графстві Інші звичаї заводив.
Що ж, напитки, та наїдки, Та убрання прехороші, Та забави, та турніри, А на все ж то треба гроші!
Та й по всіх далеких війнах Граф привчився до грабунку, А тепер в своїй країні Він шукав у тім рятунку.
Почалися нескінченні Мита, панщина, податки, Граф поставив по дорогах Скрізь застави та рогатки.
Трудно навіть розказати, Що за лихо стало в краю,- Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,- У ярмі стогнали люде, І здавалось, що довіку Все така неволя буде.
Розливався людський стогін Всюди хвилею сумною, І в серденьку у поета Озивався він луною...
Ось одного разу чує Граф лихі, тривожні вісті: Донесла йому сторожа, Що не все спокійно в місті;
Що співці тю місті ходять І піснями люд морочать, Все про рівність і про волю У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають, Та ніщо не помагає, — Їх пісні ідуть по людях, Всяк пісні ті переймає.
«Ну, — гукнув Бертольд, — то байка! Я візьму співців тих в руки!» Раптом чує — десь близенько Залунали пісні гуки:
«В мужика землянка вогка, В пана хата на помості; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні, В пані рученька тендітна; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали, Чи ті кості білі всюди, Чи блакитна кров поллється, Як пробити пану груди?»
«Що се, що? — кричить Бертольдо. Гей, ловіть співця, в'яжіте! У тюрму його, в кайдани! Та скоріш, скоріш біжіте!»
Коли се з-за мурів замку Обізвався голос долі: «Гей, біжіте, панські слуги, Та спіймайте вітра в полі!
Не турбуйся ти даремне, Все одно, вельможний пане, Вловиш нас сьогодні десять, Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале військо, Маєм свого отамана, Він у нас одважний лицар, Врешті, він знайомий пана...»
Мов крізь землю провалився Той співець, утік од лиха. А Бертольд сидів і думав, Далі так промовив стиха:
«Маєм свого отамана! — Ось де корінь цілій справі! Ну, та я тепера хутко Положу кінець забаві!»
Тут він двох щонайвірніших Слуг до себе прикликає І до нашого поета У хатину посилає: