був сам-один у церкві?

— Він приходив заздалегідь щосереди. Грав на органі й чекав дітей. Я завжди приходив привітатися з ним у цей час. Так само я вчинив і сьогодні.

— О котрій це сталося, приблизно?

— О шістнадцятій п’ятнадцять. Я тоді відразу звів погляд угору й побачив час на дзиґарях. Я негайно повідомив про все Ліонелеві, адже він дуже довго служив у поліції. Він вам, напевно, про це сказав. Потім я зателефонував вам.

Каздан уявив собі ситуацію: коли Саркіс виявив мертве тіло, убивця міг перебувати ще на хорах і втік звідти тоді, коли священик пішов, щоб зустрітися з ним. Якби він прийшов на кілька секунд раніше, то міг би зустрітися з убивцею на гвинтових кам’яних сходах.

Верну обернувся до Каздана:

— А ви, що ви робили там, у конторі?

— Я керую кількома товариствами, пов’язаними з парафією. Ми готуємо маніфестації на наступний рік. 2007-й — це рік Вірменії у Франції.

— Які маніфестації?

— Ми організовуємо заходи, спрямовані на те, щоб вірменські діти, які вивчають французьку мову, прийшли на врочистий концерт; Шарль Азнавур даватиме його в наступному місяці, в лютому. Ми називаємо їх «юними посланцями»…

Мобільних Каздана задзвонив.

— Вибачте.

Відійшовши вбік, він сказав у телефон:

— Слухаю.

— Це Мендес.

— Де ти зараз?

— А ти як думаєш?

— Я вже йду.

Каздан знову попросив пробачення в Саркіса та Верну й увійшов крізь невеличкі двері до нефа. Рікардо Мендес був один із найкращих фахівців Інституту судово-медичної експертизи. Стріляний горобець кубинського походження. У Бригаді кримінальних розслідувань йому дали жартівливе прізвисько Мендес-Франс.^[1]

Експерт саме спускався сходами, коли Каздан підійшов до головного входу, освітленого свічками. Чоловіки привіталися. Без емоцій.

— Ну, що ти можеш мені сказати? Як він помер?

— Не маю жодного уявлення.

Мендес був чоловік кремезний, одягнений у пом’ятий бежевий плащ. Його обличчя мало колір сигари, волосся — колір попелу від сигари. Він завжди тримав під рукою старого вчительського портфеля і скидався на викладача, що спізнюється на лекцію.

— На ньому немає ран?

— Я не бачив жодної, поки що. Треба дочекатися розтину. Але попередній огляд дає підстави вважати, що їх немає. Одяг теж ніде не порваний.

— А кров?

— Кров є, проте ран немає.

— Ти маєш якесь пояснення?

— Думаю, кров витекла з якогось природного отвору. З рота, носа чи вух. Або з рани, прихованої десь під волоссям. Є такі місця на тілі, де кров легко проходить крізь шкіру. Але я ще не з’ясував, звідки вона витекла.

— Ця смерть могла мати якусь природну причину? Маю на увазі хворобу, серцевий напад абощо.

— Не думаю, — осміхнувся кубинець. — Твоєму приятелю явно допомогли зіграти в ящик. Щодо цього немає жодного сумніву. Але щоб збагнути, як усе сталося, мені треба увійти в суть справи, якщо можна так висловитися. Сьогодні ввечері, сподіваюся, знатиму більше.

Мендес ізлегка сюсюкав, це надавало йому схожості з актором, який виступає на сцені іспанської оперети.

— Я не можу чекати, — сказав Каздан. — Через кілька годин справу в мене заберуть. Ти зрозумів?

— Та певно що зрозумів. Але чому тоді ти ставиш мені ці запитання?

— Тому що я тут у себе вдома і тому що якийсь мерзотник осквернив церкву моїх батьків!

— Коли труп відвезуть до моргу, він уже не осквернятиме твого дому. А ти станеш лише поліційним шпиком у відставці, який набридає людям, заклопотаним своїми справами.

— Ти мені повідомиш про результати?

— Зателефонуй мені. Але не сподівайся на копію звіту. Можливо, я відповім на одне або на два твої запитання. Але не більше.

Кубинець підніс указівний палець до скроні вітальним жестом ковбоя, і вийшов, затиснувши під пахвою портфель. Каздан окинув поглядом неф, який виблискував у світлі прожекторів. Чотири арки обрамлювали цю залу, балдахін затуляв образ Святої Діви. Він приходив сюди щонеділі, щоб бути присутнім на двогодинній службі Божій, наповненій співом і пахощами ладану. Це місце було для нього неначе плащ, воно давало тепло, дарувало відчуття нерозривної єдності зі своїм народом. Знайомі ритуали. Знайомі голоси. Знайомі обличчя. Люди, в чиїх жилах текла кров Вірменії.

Кроки на сходах. Юґ Пуйфера спускався ними, одним порухом скинувши з голови каптур. З першого погляду вірменин зрозумів: він щось має.

— Сліди від кедів, — підтвердив працівник технічної служби. — Посеред бризок крові. За трубами органа.

— Убивця?

— Імовірніше, свідок. Це кеди тридцять шостого розміру. Або вбивця — карлик, або, думаю, то був один із хлопчиків-хористів. І він усе бачив.

Галас хлопчиків на подвір’ї заглушив усі інші звуки, що лунали в голові Каздана. Він уявив собі ту сцену: хлопець із хору підіймається до Ґетца. Бачить сутичку, що відбувається між органістом і його вбивцею. Ховається за трубами, а потім мовчки спускається сходами у стані шоку.

Каздан дістав мобільник і зателефонував Ованесу, паламареві.

— Це Каздан. Хлопці досі тут?

— Кількох уже немає. Їх забрали батьки.

— Ми змінюємо програму. Жоден хлопчик не повинен покинути церкву, поки я не опитаю всіх. Жоден, ти мене зрозумів?

Каздан вимкнув мобільник і втупив погляд у зіниці Пуйфера.

— Ти можеш зробити мені послугу?

— Ні.

— Дякую. Нічого не кажи Верну, детективові з судової поліції. Я маю на увазі, поки що не кажи.

— Я повинен подати звіт.

— Звичайно. Але Верну довідається про сліди кедів лише тоді, коли ти його подаси. Це дасть мені перевагу на дві-три години. Ти обіцяєш мені, що доти йому нічого не скажеш?

— Я подам свій звіт сьогодні ввечері, не пізніше дванадцятої.

З

— Як тебе звуть?

— Бенжамен. Бенжамен Зарманян.

— Скільки тобі років?

— Дванадцять.

— Де ти мешкаєш?

— У будинку 84, на вулиці Комерційній, у п’ятому окрузі.

Каздан намагався зібрати додаткові відомості. Пуйфера назвав йому кілька нових подробиць. За його словами, малюнок підошви вказував на кеди фірми «Конверс». А ще працівник технічної служби додав: «Я ношу такі самі кеди». Каздан наказав Ованесові, щоб той знайшов хлопчика, взутого в такі кеди. Паламар привів йому сімох дітей у двоколірних кедах. Це взуття, вочевидь, було модне взимку 2006 року.

— У якому класі ти навчаєшся?

— У п’ятому.

— У якій школі?

— Віктора Дюрюї.

— І ти співаєш у хорі?

Короткий кивок голови. Це був уже третій хлопець, якого він допитував, і щоразу одержував короткі односкладові відповіді, упереміж із мовчанками. Каздан