зарадити тому, що у господаря забрали якусь частину, збільшившись для компенсації.

Сержант увійшов до контори. За Таніним столом — перший пункт зв’язку після високої стійки — сидів нервовий чоловік, якому на вигляд було приблизно двадцять п’ять. Його футболка і джинси виказували, що незнайомця добряче побили.

Чендлер торкнувся шиї і лайнувся. Він забув свою краватку із застібкою. Чоловік не був затятим прихильником форми, але віддавав їй перевагу, коли зустрічався з представниками громадськості. Це додавало авторитету.

— Прибери такого вигляду, наче володієш цим місцем, — навчав його Білл, — але дій так, наче керуєш ним.

Поки він наближався, Таня стояла поруч із чоловіком, обережно його роздивляючись. Навіть Нік під’їхав сюди від стійки, немов, залишаючись у кріслі, продовжував виконувати призначену йому роль чергового.

Відвідувач підвівся. Таня своєю чергою позадкувала, готуючись діяти. Чоловіків переляк розповзався. Чендлер помітив, що вони майже однакового зросту, хоч і різної комплекції; в чоловіковому погляді переважала знервованість — очі перестрибували із Дженкінса на стіни і підлогу, неначе шукали собі кращого місця. Схоже, тіло їхнього гостя збагнуло, що очі шукають нагоди втекти, і звузило їх, перетворивши на щілини, щоб запобігти цьому. Здавалося, чоловіка мучив біль.

— Він хотів, щоб я став п’ятдесят п’ятим номером, — пролопотів він, уперше подивившись Чендлерові прямісінько у вічі. Потім здригнувся і міцно стиснув повіки.

Чендлер відзначив собі дещо подумки. Безсумнівно, перський акцент. Кущики щетини на обличчі підказували, що тижнями їх торкалося лише грубе лезо тупої бритви.

Мандрівний робітник, припустив Дженкінс; надто розсудливий і трохи засвіжий, щоб бути волоцюгою.

— Про що ви? — запитав Чендлер, зберігаючи спокій попри те, що несподівана поява закривавленого незнайомця збентежила його.

— П’ятдесят п’ятим, — повторив чоловік.

Чендлер подивився на Таню, шукаючи допомоги. Вона похитала головою.

— П’ятдесят п’ятим… ким? — перепитав Дженкінс. У нього виникло бажання простягнути руку і торкнутися чоловікового плеча на знак підтримки та розради, однак сержант непокоївся, що це може налякати його.

— Ч-ч-чолов’яга. Вбивця.

— Який вбивця?

— Той, хто викрав мене. Відвіз мене… туди. Ліси… дерева. — Чоловік тицьнув у товсту стіну. Чендлер збагнув, що він показує на Ґарднерз-Гілл за цеглою.

— Який вби…

— Божевільний.

Ноги у чоловіка тремтіли. Джинси були вкриті плямами крові, але вона не здавалася свіжою, мовби висохла на сонці. Однак Чендлерові не хотілося, щоб незнайомець упав. Він потягнувся до чоловікової руки, але той поморщився від болю.

— Усе гаразд, ми тут, щоб допомогти. — Обережно опустивши його назад на стілець, сержант трохи чіткіше відчув, що володіє ситуацією. — Як вас звуть? — запитав він.

— Ґабрієль.

— Дуже добре, Ґабрієлю. Я Чендлер. Я місцевий сержант поліції. Ви знаєте, де ви?

Ґабрієль похитав головою.

— Ви у Вілбруку.

Дженкінс помітив у чоловікових очах спалах чогось, чогось, що здалося йому надією. Надією, що він знайшов безпечне місце. Чендлер продовжував давати йому крихти інформації, сподіваючись зміцнити це відчуття.

— Вілбрук, Західна Австралія. Це Таня, мій старший констебль, і Нік, ще один констебль. А ви звідки?

Палець знову змахує в напрямку стіни.

— Звідти.

Чендлер спробував підбадьорити чоловіка втішливою усмішкою.

— Я маю на увазі, де ви жили?

— У Перті… але я подорожував.

Він відкинувся на стільці. На мить здалося, що чоловік ось-ось сповзе на підлогу.

— У вас є якесь посвідчення особи?

— Він його вкрав.

Чендлер кивнув.

— Гаразд… ви дізналися його ім’я, Ґабрієлю?

Чоловік мовчав. Очі, вивчивши кімнату, почали заплющуватися.

Чендлер знову подивився на його одяг. Засохла кров означала, що серйозних ран немає, однак він не міг відкидати невиявлений крововилив у мозок.

— Чи ви…

— Гі-і-і-і-іт, — протяжно зітхнув Ґабрієль.

— Гіт? — Чендлер кивнув Тані, яка вже записувала ім’я.

Ґабрієль кивнув.

— Маніяк. Його звали Гіт. Він украв моє посвідчення особи.

Тіло, яке здавалося застиглим на стільці желе, раптом заціпеніло та спробувало підвестися.

— Я мушу вибиратися звідси. — Ступивши крок уперед, Чендлер знову посадив його на місце. Він звик до такої реакції, коли комусь хотілося втекти. Чимало людей, опинившись у поліційному відділку, мріяли негайно втекти, гадаючи, що варто їм залишитися тут трохи довше, і їх неодмінно в чомусь звинуватять.

— Залишайтеся тут, а ми приведемо вам медичну допомогу.

— Ні, — заперечив Ґабрієль, витріщивши очі. — Я хочу розповісти вам, що сталося, а потім забратися звідси. Раптом він повернеться.

— Тепер ви в безпеці, — запевнив його Чендлер.

— Ні, поки не заберуся звідси чимдалі.

Чоловік протяжно і глибоко зітхнув, змагаючись із нервовою енергією, та поморщився, як здогадався Чендлер, потривоживши найгірше забиті ребра.

— Ми можемо привести вам лікаря, — запропонувала Таня, знову повільно наближаючись.

— Ні, я хочу розповісти вам, що сталося.

3

Захована за приймальнею кімната для допитів була невеличка й майже завжди використовувалася як їдальня. На противагу літньому жовтому відтінку стін у конторі, тут вони були пофарбовані в темно-зелений. Чендлер десь прочитав, що цей колір робить людей балакучими.

Вузький пластмасовий стілець застогнав під вагою відвідувача. Чендлер улаштувався з іншого боку стола, ПВХ-поверхню^[2] якого вкривали плями гірчиці. Варто було б дізнатися, чия черга прибирати — напевно, його.

Сержант звернувся до свого гостя.

— Зараз 23 листопада 2012-го. Будь ласка, назвіть для запису ваше повне ім’я.

— Ґабрієль Джонсон.

— Звідки?

— Родом я з Перта, але… як ви кажете? Без постійного?..

— Без постійного місця проживання.

— Саме так. Без постійного місця проживання. Перепрошую, у мене в голові трохи… — Ґабрієлів погляд облетів кімнату, наче чогось шукав. Там не дуже було на що подивитися.

— Вік?

— Тридцять.

Чоловік говорив утомлено, очевидно, що він пережив важкі часи, подумалося Чендлерові. Засмага глибоко в’їлася в його шкіру, приховуючи рубці від акне, якими були поцятковані досі хлоп’ячі щоки.

— І що ви робите тут, на півдні?

— Шукаю роботу.

— Ким?

— Робітником, помічником у сільському господарстві, будь-ким. Я гадав, що можу тут постукатись у кілька місць.

— Якихось конкретних?

— Ні. Але я чув, що є куди.

Ґабрієль мав рацію. Тут, на безкрайніх рівнинах, чиї