США акапельно перед журналістами, аби відстояти свою честь.

Пошук у Google за запитом «beyoncé+inauguration+lipsync» станом на 31 січня 2013 року видавав 37 600 000 результатів, тож щось таки стояло на кону, хоча й не всі розуміли, що саме. Як комік Стівен Колберт сказав своїм телеглядачам у розпал цієї справи: «Якщо Бейонсе й співала під фонограму, ви тямите, що це означає? Якщо так, напишіть, бо я дуже хотів би знати, чому почуваюся зараз таким злим».

Інавгурація найвпливовішої у світі політичної фігури має символічну вагу, і можна було б подумати, що співи не такі вже й важливі, а є лише своєрідним доповненням до 18-хвилинного звернення глави держави до своєї нації. Звісно, національний гімн є важливим ритуалом, миттю для рефлексій про те, що таке нація, зміцнення зв’язків між громадянином і країною. Та попри визнання важливості цього ритуалу, чому це має говорити щось про фонограмний спів Бейонсе, особливо зважаючи на те, що два дні на це ніхто не звертав уваги? Чому професійна честь артистки в якийсь момент була під загрозою через звичайнісіньку для шоу-бізнесу річ?

Парадокс обману

Ми, люди, маємо складні стосунки з несправжністю та обманом. Ми можемо жити біля гарматних установок половину свого життя, не помічаючи їх. Та якщо поп-зірку підловлюють на «шахрайстві», коли звучить її власний голос, записаний в інший момент часу, на події, що стосується далеко не її самої чи її досягнень, ми реагуємо миттєво. Ми і сліпі, і гіперчутливі водночас, і та чутливість виявляється часто щодо трішки дивних речей. Чому так?

Ми маємо здатність чудово виявляти обман – як тільки звернуть нашу увагу на нього. Але суть обману в тому, аби не привертати до себе уваги. Камуфляж послуговується саме цим механізмом, ведучи нашу увагу відомими шляхами, приховуючи ознаки того, що криється під ним. У випадку швейцарських шале – підземні конструкції з тунелями, гарматами та радіопередавачами. Такі військові об’єкти є відображенням того, чого ми так боїмося в брехні та обмані: невинних фасадів та смертоносних інтер’єрів. Принцип майже такий же давній, як і саме життя: небезпечні організми, які зливаються з навколишнім середовищем, а тоді несподівано нападають. Наприклад, так звані кам’яні рибки, які виглядають як частина морського дна, аж поки ви не наступите на одну з них і вона не впорскне смертельну отруту вам у стопу. Або рослини-хижаки, які приваблюють виглядом і пахнуть приємно для комах, а тоді поглинають їх, як тільки ті на них сідають. Так само поширеною є і протилежна форма обману, наприклад, нешкідливі повисюхові мухи, які намагаються налякати своїм імітованим під ос забарвленням, або метелики з великими плямами-очима на крилах.

І хоча багато створінь обманюють одні одних, мабуть, так чітко працює мімікрія, ми, люди, перебуваємо в особливому становищі. Ми не лише знаємо, що нас обманюють й самі обманюємо інших, ми також рефлексуємо над цим свідомо та підсвідомо, і значна частина психології людини постійно зайнята такими підозрами. Ми намагаємося розрізнити, кому ми можемо довіряти, а кому ні, ми шукаємо зачіпки, що можуть допомогти нам зрозуміти, чи є у квартирі, яку ми маємо наміри придбати, приховані недоліки, і вслухаємося, чи поп-артист по радіо співає по-справжньому переконливо. Чільна частина нашої культури має на меті тримати ошуканців та шахраїв під контролем: шпигунство, закони, моральні настанови, наукові тести, питання доброго смаку та поліцейські розслідування. Подвижниками цивілізації є інновації, які покликані ускладнювати можливості обману так, немов брехню та шахрайство можна відсіяти як бур’ян раз і назавжди. Водночас шахраї завжди знаходять нові креативні стратегії і є на крок попереду у цій вічній гонці озброєнь. Чи мали би ми нашу людську самосвідомість сьогодні, чи мали б ми таку ж багату культуру без цієї гонки озброєнь? Чи стала ця зброя водночас нашим лемешем?

Люди з Х’єллера

Будівлі Науково-дослідного інституту оборони у Х’єллері є оманливими. На перший погляд вони нагадують школу, до якої я ходив, коли був маленьким. Квадратні коробки 60-х років із бежевого профлиста та темного бейцованого дерева, двері з вузькими вертикальними віконечками та квадратні дерев’яні ручки. Зчитувач електронних карток видає, що вони трохи модернізовані, але як тільки я заходжу і бачу стіл-вітрину, то вловлюю відголоски наукової фантастики. Тут Інститут демонструє деякі свої прототипи, наприклад, «переносний плазмовий пальник» і щось, що схоже на пару дверних ручок і пару дивних кріплень для сноубордів, які виявляються високотехнологічними черевиками для альпінізму. Сюди наймають найкращих дослідників Норвегії для створення всіх тих технологій, які звичайні люди знають із таких фільмів, як «Місія нездійсненна», хоча і на дещо більш приземленому рівні, ніж подібні екранні експонати.

Мене ведуть далі до звичайнісінької кімнати для семінарів, і фізик Мортен Сьодерблом та двоє його колег завзято розповідають про обман та маскування в історії. Ніхто з них не схожий на військового: ні сивоволосий, м’який Сьодерблом, ані Даніела Гайнріхен зі своїм пофарбованим хною волоссям та у черевиках Dr. Martens. Кожен з них міг легко справити враження працівника відділу мовознавства, хоча третій з-поміж них – Стайн Крістофферсен – трохи вирізняється своїм хвостиком на потилиці та сафарі-жилетом, який наводить на думки про дослідників з «Парку Юрського періоду». Він працює з тим, що для мене звучить як найхитромудріше маскування (оперативне маскування насправді є поняттям, яке застосовують у військовій справі, англійською воно звучить як military deception).

– Радар, – каже він, – видає сигнал, який потрапляє в те чи інше місце, а потім вимірює відбиті сигнали. Якщо сигнал змінився, ви можете сказати щось про швидкість мішені. Коли ви випускаєте приманку, то робите все так, аби вона не була схожою на те, чим є насправді.

Старомодний спосіб, який і досі часто застосовують, полягає у створенні повномасштабних макетів танків та літаків. У давнину вони мали лише обдурити людське око, і часто були надувними або виготовлялися з фанери. Сьогодні камуфляж та оперативне маскування повинні підлаштовуватися під інфрачервоні та ультрафіолетові датчики і радари, а тому поверхні мусять мати властивості, які обманюють і електроніку. Але якщо технологія і ускладнює все, то вона пропонує нам також і нові можливості:

– Ми підхоплюємо радіолокаційний сигнал, потім модифікуємо його певним чином і відправляємо назад – так, що він не схожий на справжній, а виглядає чимось іншим, не тим, чим він є.

– Як коли брати Гавс^[3] виставляли фотографію