п’ятнадцятисекундне вступне слово. Весь презентаційний простір заповнили віддані читачки Марини Перистері. Як завжди, миготять паперові серветки, чуються схлипи.

А ось у крайньому ряду з’явився мужчина. Марина знає його, це колега її чоловіка Романа. Він іноді просив Марину підписати котрусь із її книжок для своєї куховарки. Певне, і зараз вирішив заїхати за новинкою.

Проте в нього якісь інші наміри. Він похмурий і злющий, сидить із її новою книгою й стежить за текстом, де саме вона читає. Тільки-но вона дочитала абзац і підняла очі від книги, як він невідомо з якого доброго дива взяв слово:

— Дорогі читачки вашої улюбленої письменниці! А може, хтось із вас почитає вголос уривок із цієї чудової книги? Та, хто читатиме, отримає примірник!

Усі читачки захотіли «Нарешті! Нарешті!» на дурняк. Книгу віддали тій, яка опинилася найближче до нього, чоловік підвів прудку читачку до столика з мікрофоном на невеликому підвищенні, всадовив її на стілець поряд з авторкою і пересунув мікрофон від письменниці до читачки. Потім безцеремонно вхопив Марину під пахву і кудись потяг з її місця. Читачка, горда довірою, витягла з-за пазухи окуляри й почала гучно читати про те, як грішний розкаяний муж вимолює в заплаканої жони прощення, якого вона чекала мало не все життя. Але ж дочекалася, трясця!

Письменниця, яку тягнув невідомо куди чоловіків колега, надумала опиратися брутальній силі й отримала грізне попередження:

— Якщо ти зараз не йдеш за мною, я тебе приб’ю.

— Я викличу поліцію! — заверещала Перистері.

— Він цілував її руки, не маючи сил зупинитися, — додала барв до свого голосу читачка, якій здалося, що це буде найкращий спосіб пригасити конфлікт письменниці з непроханим гостем.

— Іди за мною, бо вб’ю! — повторив погрозу чоловік.

Тільки-но вони опинилися у місці, віддаленому від простору презентації, як він сказав:

— Роман потрапив в аварію.

Марина пронизливо і безслівно заголосила, затуливши рота обома руками.

— Не вий!

Марина на додачу до виття ще й у відчаї затупала ногами.

— Припини комедію! Він живий. В лікарні. В реанімації. Зараз везу тебе туди. Де твоє пальто, чи куртка, чи що в тебе?

В авто чоловіків колега гучно й соковито вимовляє нецензурні слова, роздратований заторами на дорогах. Він з’їжджає з магістралі у провулки, щоб рухатися швидше, бо зараз саме той нервовий час великого міста, коли всі власники автомобілів неодмінно кудись їдуть.

— Він нас так всіх підводить своєю травмою й своєю реанімацією! Без нього може накритися колосальний проект! А тут іще ти зі своєю презентацією.

Вони з Мариною Перистері ніколи не були на «ти». Дуже мало спілкувалися і ледь були знайомі. Вона й не запам’ятала, як його звуть. Хіба пам’ятала, що куховарку на французький манер звуть мадам Оділь.

Цілком зрозуміло, новина приголомшила письменницю Перистері. Адже крім лиха хвороби знову загострилася проблема непростих стосунків із чоловіком. Багато разів малювалося в її уяві, як вмирає вона. Колеги й друзі Романа виносять труну і ставлять на підвищенні в ритуальній залі. І Роман ридає, сам не свій, і падає на її тіло, і цілує її руки, складені на грудях. Його намагаються відтягти, бо ритуал вимагає нести далі, але він не може відірватися від дружини, яку нарешті покохав. Йому дають кілька хвилин розпачливо полежати на холодній Марині, а потім все-таки лагідно просять діяти згідно з процедурою. Тоді Роман вихоплює з кишені револьвер і стріляє в своїх паскудних колег, які не дають йому прощатися з коханою, перед якою він так завинив. Когось убиває, когось ранить. А потім стріляє в скроню собі й падає замертво на холодну дружину.

Скільки разів після чергового провалу на теренах їхнього подружнього життя Марина ліпила в уяві цей трагічний епізод. А от ймовірна загибель Романа зовсім не вкладалася у жоден таємний Маринин сюжет. Адже якщо гине він, тоді навіки-віків кам’яніє те, що Роман за всі дванадцять років свого шлюбу з Мариною не притерпівся й не пригорнувся до неї.

Поки машина петляє провулками й дворами великого міста в години пік, бо на проспектах і бульварах доводиться лише стояти й дратуватися, спробуємо розібратися, як усе почалося в Романа Таваса й Марини Перистері, внаслідок яких обставин було укладено їхній шлюб і що він являв собою протягом дванадцяти років.

Із чого почати? Певне, з тих далеких часів, коли троє дівчат-студенток факультету релігієзнавства й давніх мов протягом років навчання винаймали разом невеличке помешкання, де, окрім кухні-вітальні-передпокою, було дві спаленьки. В одній — два односпальних ліжка, в другій — одне двоспальне. Дівчата влаштовувалися на нічний сон утрьох у двох спальнях у конфігураціях 2+1 у різних комбінаціях.

Подруг звали Лина, Марина, Ніна, або ЕЛ-еМ-еН, Лямбда-мю-ню, Ламед, мем-нун. Їхнє житло, в якому, попри малий розмір, бувало, влаштовувалися великі студентські вечірки, отримало назву Елеменія.

Згодом у дівчат почали з’являтися хлопці. Тож одна з кімнаток із широким ліжком і крихітним балкончиком була для кохання. В Ніни весь час був той самий кавалер, за якого вона одразу по закінченні університету вийшла заміж і невідомо для чого народила четверо дітей. Лина в ті далекі роки усамітнювалась у «кімнаті кохання» чи не щоразу з іншим, а заміж не вийшла й досі. А в Марини чомусь так довго не розпочиналися ті солодкі історії, заради яких дається молодість. І, на думку подруг, коліжанка іноді ставала нестерпною, недоладно критикуючи і недолугість Ніни, і завелику свободу Лини. Треба було щось робити.

Тож на початку останнього року навчання Лина сповістила своїх співмешканок, що її тодішній кавалер, ім’я й особистість якого на тепер не важливі, прийде на вечерю до Елеменії не сам, а зі своїм другом Романом Тавасом, який також прагне знайти кохану.

Був сонячний день золотої осені. Роман прийшов із величезним букетом бурих хризантем і пляшкою домашнього молодого вина. Вечеря чекала на нього і, якщо раптом, свіжа постіль у кімнаті кохання. За вечерею з вином і промайнув незабутній час їхнього знайомства. В той осінній день під знаком Діви почалося немислиме щастя Марини Перистері, яке завжди було в тісній злуці з так само немислимою печаллю. Марина закохалася в Романа з усім шалом молодої дівчини, в якої нікого не було. А що відчув Роман до Марини? Ох, якби скляні дверцята на чоловічих серцях!

Товариство за столом насамкінець радісно відзначило, що розмова на п’ятьох не клеїться, тож Лина зі своїм тодішнім подякували за вечерю і кудись пішли. Ніна приречено помила посуд і усамітнилася в «двушці». А Роман і Марина проговорили весь вечір і мало не всю ніч,