«НАРОДНЯ БІБЛІОТЕКА»

ДЯДЬКО ШКІПЕР

(збірка оповідань)

НАПИСАВ П. ФРАНКО

________________________________

ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОГОРА»

КОЛОМИЯ 1930.

Copyright by Author, 1930.

Kolomea, Poland.

З друкарні М, Бойчука

в Коломиї, Собіського 44.

Дядько Шкіпер

Я шукав якої небудь праці. В шлунку від двох днів люто бурчав голод. На пів гнилий квашений огірок та одна грушка, яку ухитрився підтибрити, завели мабуть спір о першенство. Нічим їх було зацитькати. Я шниряв по всіх улицях пошукуючи якоїсь оказії. А під ту пору все було підходяще. Від троїцької церкви, де позичив десять копійок, потягся я у напрямку моря. Коли станув на Лянжероні, заясніло передомною Чорне Море. Не раз і не два бачив я Чорне Море. Воно змінчиве як доля. Раз тихе і привітне, залите соняшним сяєвом, з блакитом неба, то знов легко розколисане, сонне, таємночарівне під синім світлом місяця, а далі все дуще гойдане східним вітром, а там чорне, дике, страшне під жахливими ударами північних вітрів.

На вид моря нова сила вступила в мої ноги. Щось наче шептало мені, що воно спасе мене. Оживлений новими надіями, купив я хліба й сала і поплентався через Александрівський парк до кварантанної пристані. Не було там ні одного судна, тому годі було припускати, що щастя кинеться там мені на шию.

А далі пристань кипіла життям. До нової пристані причалювали кораблі, рух, гамір і клекіт. Що хвилини підходили товарові вагони, і крани вкидували до них паки. Рівною стрічкою простягся «волнолом». На кінці рейдового мола стреміла морська ліхтарня. З моря гудів велитенський панцирник, на якого сталевій обшивці сліпучо блестіло проміння. Чорною пиллю покрилась вугільна пристань. З трьох вітрильників вигружувано вугіль. Я мовчки придивлявся дужому дядькові, одягнутому у все чорне, з хусткою при обличчі. Він могутніми помахами жбурляв вугіль на місток. Поруч працювало троє чоловіків. Дядько поглядав на нутро свого караблика й на беріг.

«Ех, чорта з два, отже не вигрузимо!», роздався його бас.

«Ніяк без Миколи!», підтвердив один із вигрузчиків.

«Нажену іх бісовому батькови, ще й по потилиці надаю, коли вернеться», гудів дядько дзвінко гепаючи величезною лопатою.

«Та він же не вернеться», осмілився молодший.

«А ти звідкіля знавш?» визвірився бас.

«Та, він же і вузлик узяв».

«Гм! Он воно як! Я йому...» бас урвав, бо його очі спинилися на моїй особі. Я чув, як він оглянув мене від голови до ніг і пробіг очима цю віддаль ще два-три рази.

«А гой! А ти чого очі вирячив? А бери-но лопату!»

Я чув, що доля повертається до мене одним боком.

– Бери лопату! – це значить маєш заробіток, а заробіток це значить життя,

«Добрий день, дядьку!» привітався я, вступаючи на поклад. Не вспів дядько мені відповісти, коли роздався гудок і всі покидали лопати.

«Ну ось і обід. А коли працювати хочеш, так із нами оставайся!» Велитенський дядько рухом руки запросив мене до гурту. Всі скидали верхні полотнянки, чорні від вугілля, і станули в звичайних матросках. Із каюти виніс кухар теплої води і мила, а коли всі обтерлися рушником, поставив здоровенну миску борщу і другу таку ж пшоняної каші.

Ні, справді, дядько зараз-же мав усі мої симпатиї! Мов серце забило жвавіще на вид присмаків, а коли розкішний запах борщу, підбитого гарним шматком сальця, дійшов до мого носа, я готов був скочити за дядька у вогонь або воду.

«А як твоя фамілія?» запитав мене молодший моряк.

«Чи ж не бачиш, що цей щур голоден?» перебив його дядько, «от попоїсть тай розкаже».

Ми взялися зявзято до борщу й каші.

Молодий моряк потягнув борщу, попарився і сказав тільки:

«Ой море!»

Маат*^[1] сербнув і собі, попарився ще краще, і додав:

«Тай ще й глибоке!»

Дядько змовив отче наш і погягнув цілу ложку горячого борщу, спарив собі цілий рот тай гукнув:

«А бодай ви оба в цім морі потопилися!»

Кухар дістав здорового ляпаса, і ми всі реготалися. Я зразу помітив, що дядько за обідом людина весела і приступна. Я здавна не їв так доброго борщу і каші.

«Не лінуйся, ідж», приговорювали мені моряки, коли я пробував відкладати ложку, Не було ради і я мусів витримати до кінця.

До вечера скінчили ми роботу з вугіллям, і я наймився на цілий місяць.

З місяця зробилися потім два, з двох пів року, коли я покидав судно, рік уже кінчився.

Життя не судні мені подобалось. Час від часу при погрузці і вигружуванні боліла спина, і я чув кожну кісточку в тілі. Зате коли скунер* відчалив від пристані і цілими тижнями гойдався по привітних хвилях Чорного Моря, о, тоді починалося мов правдиве життя!

Помалу забувалися всі мої сухопутні бідування, які надали мені вигляд і назву щура, що від першого дня прилипла до мене й остала до останнього дня побуту на скунері!

По скінченню вугілля поставив я могорич, щоб обілляти нове заняття і нових знайомих. За горілкою збігав живо, «на одній нозі» кухар Юрко, який був і за послугача і за юнґу*. Дядько був одначасно і шкіпером* судна, двомаштового скунера, що перевозив грузи: з донецького басейна на Крим і до Одесси вугіль та руди, виноград, кавуни, худобу, скот, збіжжа і взагалі що попало під руку. Ми ніколи не називали дядька інакше, як дядько шкіпер.

Всі були пяні і дуже задоволені.

«А гой! Юрку недопечений!» гукнув дядько шкіпер, «жар яєшню із салом!»

«Напрацювалися, то й поживитися мож», хитнув головою маат Павло Гаврилович, із косим поглядом непевних очей. Павло Гаврилович був найсильніщим матросом на скунері, тож уважав своїм правом совати всім дулі, давати на право і ліво стусани, посилати Юрка за горілкою, одним словом давати всім відчути, що він прослужив шість літ у воєнній фльоті.

«Сінєє море, бєлий пароход...» тягнув пісню молодий матрос, рябий Панько.

Двох старших матросів пішли в город до свойого товариства, а...

«От, нелюди, самі пють а другим не дають», роздався несподівано дзвінкий голос за мною! «Чом це ви, дядьку, мене не підождали?» з докором повернулася молода, червонощока, чорноока, з золотими кульчиками в ухах дівчина до дядька шкіпера.

«А хто там тебе знав, Горпусю, коли ти до гурту добєшся?» гукнув дядько, «а тут ось добрий чоловік нагодився, що на зароблені могорича поставив, людий пошанував».

Очи Горпини спинилися на мені на короткий, ах, так короткий мент; цілий погляд її блискучих очей говорив:

«Пху! якесь опудало заморене!»

Дядько шкіпер зрозумів її погляд, бо весело промовив:

«А ось підгодуємо, гарний матрос вийде, на місяць згодився!»

Під другим допитливим поглядом Горпини я очевидно