роздивляється якесь фото. Сміються, розповідають одне одному анекдоти, уривки з яких можна чути.

ДЯДЬКО: А що там у мистецтві, у літературі... у політиці?

ГЕРОЙ: Сяк і так, усе різне... Й не охопиш. Знаєте, дядьку, я бачив Наполеона в натуральну величину, Папу, королеву — усі вони рожеві й з воску. Їдять багато салату, сиру і п’ють вино, — кухня, звісно, французька.

ДЯДЬКО: То ти трохи перевітрився й закупився.

ГЕРОЙ: Місто, знаєте, дядьку, в такій блакитній імлі, як у спирті.

ДЯДЬКО (по хвилині мовчання): Але... Щось ти видаєшся мені понурим. Гей, Казю-Казю! І чого ти мордуєшся?

ГЕРОЙ: Бо розумієте, дядьку... Шкода й казати... Я плескав. Вигукував гасла.

ДЯДЬКО: Це як — «плескав»?

ГЕРОЙ: Саме, що плескав.

ДЯДЬКО: Усі плескали.

ГЕРОЙ: Та що мені до всіх. Я думаю про себе. Я плескав.

ДЯДЬКО: Ну, ти як дітвак, Петрусю! Пікассо теж плескав.

ГЕРОЙ: Дядьку, дядьку...

ДЯДЬКО: Ну, що скажеш, Казю?...

ГЕРОЙ: Я знаю, що багато людей плескали, але вони вже забули. Тепер вони перейняті марками автомобілів або розважаються на маскарадах, а я й надалі весь час складаю руки, й ці оплески лунають у мені. У мені деколи гучать такі потужні оплески. Я порожній, немов базиліка вночі. Оплески, дядьку... оплески.

Тиша.

ДЯДЬКО: А загалом, ви здохляки, слабаки. Небо чисте — а він туману напускає. А що мені казати? Що там ваші оплески. Я пам’ятаю, як ми в час заворушок вкинули нашого командира до томатної юшки. Стривай... як же його звали?

ГЕРОЙ: До юшки?

ДЯДЬКО: У казані саме варилася томатна юшка... Час був неспокійний, усякі сутички, бунти, словом, булькотіло... Він прийшов із перевіркою до кухні. Юшка варилася для всієї компанії, то ми його вкинули туди й засунули казан накривкою. І він зварився разом із вусами. І шпори зварились, і ордени. Я ще й досі не можу стриматися від сміху, як згадую про це. (Дядько плескає Героя по плечі.) У тебе делікатне сумління. Я відпускаю тобі гріхи!

ГЕРОЙ: Мені сумно, дядьку. Знаєте, коли я був малим хлопцем, то грався в коней. Перетворювався на коня і мчав із розмаяною гривою подвір’ям і вулицею. А нині, дядьку, я не можу перетворитися на людину, хоча й став директором інституту. Я хотів би розкопати землю, вигребти кілька картоплин і спекти їх для вас, дядьку. Картоплини мають сіре, шкарубке лушпиння. Всередині білі, розсипчасті й гарячі. Я хотів би мати десь власну яблуньку з гілками, листочками, квіттям і яблуками... Я вже так давно не сидів у затінку. Яблуко вкрите прозорим шаром воску, відбитки пальців дуже чітко видно на такому яблуці. Яблука висять на гілках. Чекають моїх рук. Як дівчата...

ДЯДЬКО: Казю, чому ти не повертаєшся? Ми всі чекаємо на тебе. І мама, й сестри.

ГЕРОЙ: Не можу, дядьку.

ДЯДЬКО: Ти ще не хочеш повернутися зі світів додому?

ГЕРОЙ: Ні.

ДЯДЬКО: Ще не наївся, не наглитався?

ГЕРОЙ: Ще, дядьку, й апетит росте, — як роззявлю рота, то ковтав би цілі міста, й людей, і будинки, й картини, і бюсти, й телевізори, мотори, зірки, одалісок, шкарпетки, годинники, титули, медалі, грушки, пігулки, газети, банани, шедеври...

ДЯДЬКО: А може, ти спакуєш манатки й підеш зі мною, завтра будеш на місці.

ГЕРОЙ: Ні, дядьку, я вже не можу повернутися.

ДЯДЬКО: Ходи-ходи, пташки співають, весна іде.

ГЕРОЙ: У мене багато незавершених справ, усякі справи, важко від цього відірватися, важко розібратися. Може, потім.

ДЯДЬКО (витирає ноги об ковдру. Взуває черевики, засуває тазик з водою під ліжко.): Дідеку! То я вже піду собі. Зоставайся з Богом! (Герой мовчить. Лежить із заплющеними очима...)

До кімнати входять двоє чоловіків. Один у кепі, другий у капелюсі. Вони одягнені в довгі демісезонні плащі, один із них витягає папери з течки, другий розкладає металевого метра. Починають обмірювати кімнату Героя. Роблять це дуже скрупульозно.

ГІСТЬ У КЕПІ: Три метри сорок вісім сантиметрів.

Гість У Капелюсі записує. Гість У Кепі вимірює двері, потім ліжко й диктує дані. Гість У Капелюсі занотовує, додає, множить і ділить. Гість У Кепі підходить до Героя, обмірює його вздовж і вширш, ступні, об’єм голови і шиї, ширину плечей і т. ін. Гість У Кепі схиляється над Героєм.

ГІСТЬ У КЕПІ: Що це він стискає в руці?

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Папір.

ГІСТЬ У КЕПІ: Треба розігнути йому пальці. (Поволі відгинає пальця за пальцем, виймає папери з руки Героя.)

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Що там таке?

ГІСТЬ У КЕПІ: Якісь папери. Життєписи... (Читає вголос.) «Я народився 1920 року, після закінчення народної школи... призабув, що мав однокласника в народній школі, який пригощав мене сиром, бо той однокласник був із села. Після завершення... Отримавши атестат зрілості, я пробував поступити до магістратури. 1938 року в готелі вичистив черевики накидкою з ліжка... Після закінчення початкової школи вступив до гімназії. Після закінчення середньої школи намагався... (Гість хитає головою, читає далі.) Люди, ходіть до мене усі!».

ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: А що, він спить? Може, вдає?

ГІСТЬ У КЕПІ (читає далі): 1938 року я вичистив у готелі черевики килимом і порізав рушник, витираючи бритву для гоління. Щойно мені сповнилося вісімнадцять років, я почав готуватися до екзамену на атестат зрілості. Одначе не встигнув закінчити, бо 1 вересня вибухнула світова війна... цей жахливий катаклізм, що поглинув...». (Гість У Кепі ховає папери до течки, й вони виходять.)

До кімнати влазить рачки елегантно вбраний чоловік середнього віку. Він бездоганно зачесаний, прилизаний. Чіткий проділ на голові. Можна сказати, що він зачесаний іззовні. Цей чоловік облазить рачки всю кімнату. Обнюхує ніжки столу, стільця, зазирає під ліжко... починає говорити, підводячи морду в бік Героя.

ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Ви знаєте, хто я такий? Хто ви такий, хто він такий, що він таке? Я теж маю чим пишатися. Ні, ви, прошу пана, занадто малий, щоб отак казати до мене. Я не хотів знати, якби я знав, то не міг би піддурювати. Але я страждаю. Я... я... (Герой поворушився. Потягає носом. Чоловік Із Проділом замовк.)

ГЕРОЙ: Відчуваю чужого... відчуваю вазелін, лак, літературу і... що хтось набздів. Хто тут? (Чоловік Із Проділом поправляє лапою волосся і краватку.) А, це ти, Бобику.

Кімнатою проходить Товстун в окулярах. Читає газету, роззирається. Стоїть посеред килима. Гукає до Чоловіка з Проділом.

ТОВСТУН: Бобику, до ноги! (Чоловік Із Проділом треться мордою об холошу Товстуна.)

ТОВСТУН: Бобику, лежати! (Чоловік Із Проділом лягає.)

ТОВСТУН: Бобик здох! (Чоловік Із Проділом удає мертвого. Товстун, усміхаючись, витягає з кишені кістку й кидає її під стіл. Чоловік Із Проділом «апортує» кістку.)

ТОВСТУН: Служити, Бобику, ну... (Чоловік Із Проділом гарно служить. Схиляє голову то на праве, то на ліве плече, всміхається.)

ТОВСТУН