не цікавить.

Пітер простягнув уперед руки і благально глянув на Тібора:

— Скажіть-но, Тіборе, я хоч словом обмовився про гольф?

Тібор сказав, що, напевне, вже піде, бо не хоче їх затримувати, адже вони збираються на обід. Обидвоє запротестували, а Пітер запитав:

— Погляньте на мене, хіба ж я одягнений до обіду?

На Тіборову думку, вигляд у Пітера був абсолютно пристойний, але він засміявся, бо ж саме цього вони, схоже, й очікували. Потому Пітер сказав:

— Не можете ж ви піти, так нічого й не зігравши. Я стільки наслухався про вашу обдарованість...

Збентежений Тібор почав був розстібати футляр з віолончеллю, коли Елоїза напрочуд твердо — аж із якимись новими нотками у голосі — промовила:

— Тібор має рацію. Хвилини спливають, а якщо не прийти вчасно, місце в тутешніх ресторанах ніхто не триматиме. Пітере, ти переодягнися. Може, й побриєшся? Я проведу Тібора. Мені треба поговорити з ним наодинці.

У ліфті вони обмінялися приязними усмішками, але мовчали. Коли ж вийшли з дверей готелю, то побачили, що площа сяє вечірніми вогнями. Шкільні канікули вже закінчилися, і місцеві дітлахи або копали м’яча, або ганялися одне за одним навколо фонтана. Вечірня passeggiata, прогулянка, була у розпалі; туди, де стояли Тібор з Елоїзою, гадаю, долинала з вітерцем і наша музика.

— Ну от, — озвалася врешті-решт Елоїза, — він мене знайшов, отже, мабуть, таки на мене заслуговує.

— Дуже приємний чоловік, — відгукнувся Тібор. — То ви тепер повернетеся в Америку?

— Напевне, так. За кілька днів.

— І вийдете заміж?

— Мабуть, що так, — якусь мить вона пильно дивилася на нього, а тоді відвела очі й повторила: — Мабуть, що так.

— Хотів би побажати вам великого щастя. Він добрий чоловік. І любить музику. Для вас це важливо.

— Авжеж. Важливо.

— Допіру, доки ви переодягались, ми розмовляли не про гольф, а про уроки музики.

— О, невже? Уроки для нього чи для мене?

— Для обох. Хоча не думаю, щоб там у Портленді, в Орегоні, було багато вчителів, здатних вас навчати.

Вона засміялася.

— Я ж казала. Таким людям, як ми з вами, доводиться нелегко.

— Еге ж, але це не так уже й погано. За останніх кілька тижнів я усвідомив це ще краще. — А тоді додав: — Панно Елоїзо, перш ніж попрощатися, мушу сказати вам ще дещо. Я скоро їду в Амстердам. Мені запропонували роботу у великому готелі.

— Будете там носієм?

— Ні. Гратиму у невеличкому готельному ансамблі в обідній залі, щоб пожильці не нудьгували за трапезою.

Він уважно за нею стежив, тож і помітив, як в очах у неї щось спершу спалахнуло, а потім погасло. Вона торкнула його за руку і всміхнулася.

— Гаразд, то щасти вам. — І додала: — Ті пожильці... на них чекає щось вельми особливе.

— Сподіваюся.

Ще кілька секунд вони стояли разом, одразу за озерцем світла, яке лилося від входу в готель, обабіч громіздкої віолончелі.

— А ще сподіваюся, — мовив Тібор, — що ви з Пітером будете дуже щасливі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказала Елоїза і знову засміялася, тоді поцілувала його у щоку, рвучко обняла і додала: — Бережіть себе.

Тібор подякував, а там і незчувся, як вона вже простувала назад до дверей «Ексельсіору», він же стояв і дивився їй услід.

Невдовзі Тібор із нашого міста поїхав. Коли ми востаннє зустрілись, щоб перехилити по склянці, хлопець явно був дуже вдячний Джанкарло й Ернесто за роботу, яку отримав, а всім нам — за дружбу, але я не міг позбутися враження, що тримається він дещо відсторонено. Це впало у вічі кільком із нас, не лише мені, хоча Джанкарло тоді звично вже став на бік Тібора і сказав, що той просто хвилюється і нервує перед новим кроком у житті.

— Хвилюється? І чого б ото йому хвилюватися? — спитав Ернесто. — Ціле літо йому товкмачили, що він справжній геній. Погодитися на роботу в готелі — це крок униз. Так само, як і сидіти й теревенити тут із нами. І непоганий же був хлопчина — на початку літа. Але після того, що зробила з ним та жінка, я тільки зрадію, коли він помахає нам ручкою.

Як я вже сказав, діялося все це сім років тому. Відтоді й Джанкарло, й Ернесто, й усі решта хлопці, крім нас із Фабіаном, пороз’їжджалися хто куди. Про нашого юного угорського маестро я не згадував довго, аж доки він днями не трапив мені на очі у нас на площі. Упізнати його було не важко. Він, звісно, трохи додав на вазі, добряче поширшав у плечах. У жесті, яким підкликав офіціанта, була якась нетерплячість — хоча, не виключено, мені це просто примарилося, — щось схоже на ту безцеремонність, яка приходить разом із гіркотою, що її часом приносить життя. Втім, цілком можливо, це з мого боку не надто справедливо. Зрештою, я ж бачив його тільки мигцем. Хай там як, а він, схоже, втратив те притаманне юності прагнення робити іншим приємність і ґречні манери, якими вирізнявся раніше. Що ж, не найгірше, як для нашого світу, — либонь, скажете ви.

Я би підійшов і поговорив із ним, та доки ми дограли свою програму, його за столиком уже не було. Хтозна, може, він опинився тут лише на кілька годин. Одягнений був у костюм — не якийсь особливо вишуканий, звичайний, — тож, імовірно, працює тепер на регулярній основі в якомусь офісі. Можливо, був десь тут неподалік у справах і заїхав у наше місто пригадати давні часи, хто знає? Якщо він з’явиться ще на площі, а в мене якраз буде перерва, я таки підійду перекинутися з ним словом-другим.