Олег Чорногуз

ДАРИ ПІГМЕЇВ

Роман-версія

«Усі імена та події в романі вигадані. Будь-який збіг з реальністю є випадковим».

Автор

“Timeo danaos et dona ferentes”^[1].

Вергілій «Енеїда»

I

Роксана зійшла з трапа власного літака і кинулася в обійми Вітольда.

— Я придумала... Я все придумала, любий, — шепотіла вона йому на вухо.

Він, здавалося, не чув її. Вітольд, безтямно закоханий у Роксану, обціловував її вушка, шию, щоки, вуста. Вона вперто шепотіла:

— Я придумала. Я придумала... Ти мене вдома по-справжньому розцілуєш.

— Я це вже й так роблю.

— Не так, любий. Не так... Після цього ти мене особливою любов’ю любитимеш. Любитимеш ти і твій Папа-Папочка — також... Ми кинемо всі сили на це, піднімемо ескадрон швидкого реагування... Як там наш маленький?..

— Як твій ніготь краще скажи? — перебив він її. Роксана показала йому пальчики. — Це не мої — це твої. Як бачиш, усе гаразд. Французи в жіночих пальчиках розбираються. Особливо — парижани.

— І не тільки...

— Любий, ти мене ображаєш. Ти знаєш, як я тебе люблю. «Так ніхто не кохав», — процитувала вона слова відомого поета. — У мене було всього кілька годин, поки французи приліпили мені цей ніготь. Я — туди і назад. Тобі спромоглася тільки придбати краватку з твоїми ініціалами і носовичок. У магазині для істинних аристократів. Я придумала, а ти мене зовсім не слухаєш.

— І авто має вуха... Розповіси вдома.

Чорний лискучий «Майбах» підкотив до самого трапа. Охоронець вискочив з автомашини і, вклоняючись Роксані, елегантно відчинив перед нею дверцята автомобіля. Вона, підтримана за лікоть Вітольдом, сіла на переднє сидіння і на деякий час затримала ніжки над асфальтом, ніби хотіла продемонструвати у черговий раз усім присутнім на летовищі їхню витонченість і красу. Вітольд сів поруч, і вони рушили.

— Домів, — мовив по-гуцульськи Вітольд.

— Зрозумів, шеф, — кивнув головою персональний водій Антоша, середнього зросту юнак, зовні схожий на цигана. «Майбах» плавно рушив з місця й поважно та м’яко викотився крізь ковані ворота летовища на Бориспільську автостраду.

Роксана припала до Вітольдового плеча й тихо муркотіла:

— Ти сумував ці години за мною, любий?

— Так, — дещо прозаїчно промовив він і посміхнувся у свої довгі тонкі губи. Посміхнувся майже на всю широчінь власних пліч, як це завжди здавалося Роксані.

— Так закохані не кажуть, — припала вона до Вітольдових грудей і поклала звично руку на його стегно. Він глянув в оглядове дзеркальце, зустрівся поглядом з водієм Антошею, і йому трохи стало ніяково.

— Вдома, люба, вдома, — повторив він двічі.

— А я не соромлюсь. Я хочу, щоб усі знали, як я тебе кохаю.

— Скажи, французи були здивовані, коли дізналися, що ти через поламаний нігтик прилетіла до Парижа аж із Києва?

— О, так. Майже всі майстри від кутюр позбігалися. Кожен мав ніби за честь потримати мене за твої улюблені пальчики, — вона приклала їх до його тонких губ, і він почергово, мов граючи на клавішах, пробігся по пальчиках туди й назад. Миронович по-справжньому закохався в Роксану. Так швидко й так раптово для самого себе... Він кохав Роксану так, як може вперше кохати тільки шістнадцятирічний хлопчик, не помічаючи в дівчині жодних вад, а бачачи тільки її вроду й чесноти. Він любив, як сам висловлювався, її ВСЮ: надзвичайну вроду, гарну статуру, стрункі ноги, довгу Роксанину шию, руки з ямочками на ліктях і чомусь особливо — рівні, не товсті й не тонкі, довгі пальчики. Йому здавалося, що таких гарних витончених пальчиків, як у Роксани, ні в кого у світі немає. А ще він любив її товстенькі, ніби створені для поцілунків, губи, ніжні ямочки на щоках, овал її обличчя, що в гармонії й складало оте одне-єдине слово — красуня.

Вітольд заплющив очі, поклавши руки на її коліна, обтягнуті в ніжні французькі панчохи, і час від часу злегка потискував їх своїми худими жовтими, як у мерця, тонкими пальцями з кущиками рудува­того волосся на поверхні фаланг.

Він пригадував, як уперше зустрівся з Роксаною і тієї ж миті зрозумів, що то — назавжди. Вона працювала на телебаченні. Уже потім дізнався, що вона завоювала у першому ж телевізійному конкурсі гран-прі «Міс телезірка». Роксана вела на державному телеканалі передачу «Аудієнція». На одну з них запросила й Вітольда Мироновича. Це трапилося тоді, коли він став високим державним посадовцем. Після першої ж зустрічі, а особливо — після інтерв’ю з Роксаною він зрозумів, що його серце вже не належить йому.

Вітольд тоді, під час телезйомок, був переконаний, що Роксана його запросила на цю передачу тільки тому, що знала, яка в нього державна посада, яку він має вагу у суспільстві і що він — так багато хто стверджував у столиці — «з самим Папою на короткій нозі». Миронович підсвідомо навіть відчував, що цією програмою вона шукає собі знаменитого, розумного й багатого чоловіка. Він належав до циніків — холодних, практичних людей, які заради власного блага, кар’єри ні перед ким і ні перед чим у своєму житті не поступаються. Такі йдуть по людських трупах, як кажуть у народі. А простіше — такі за собою готові залишити купу трупів аби дійти до мети. «Держсекретар Миронович», як його неофіційно, позаочі, називали чиновники на зразок держсекретаря США, тепер багатів думкою, що нарешті досяг однієї з найвищих посад у державі, очоливши секретаріат при президентові республіки і, як нагороду начебто від самого Господа Бога отримав у дарунок і таку красуню, як Роксана. Але це трапиться згодом.

На службі «держсекретаря Мироновича» величали й зверталися до нього переважно на московський лад — Вітольде Володимировичу. Це тішило його самолюбство і він вважав, що нарешті оволодів секретом істинного смислу життя і, як фахівець-юрист, поєднував у собі ще й рису професійного дипломата, а якщо треба, то й — актора, аби зіграти якнайкраще свою роль на очах численної публіки чи просто у вузькому колі наближених. Він сприймав світ таким, яким бачив, але поводився в ньому так, як було вигідно тільки йому. Як майже кожний сільський хлопець, що раптом вибився у люди, він намагався вирізнитися серед рівних собі, а особливо — в столиці, чимось надзвичайним, аби стати вищим і цим самим ніби компенсувати оті бідність та безправність, з якими він довгі роки жив у поліській провінції, забутій Богом і поважними людьми. Заробивши свої перші мільйони, він, наслідуючи багатих світу цього, закуповував антикваріат, картини