Іван Керницький

КОРОЛЬ СТРІЛЬЦІВ

Комедія наших днів у трьох діях

Українське видавництво

Краків 1943 Львів

Дійові особи:

Бас — директор фабрики батогів.

Ірка — його дочка, студентка.

Поет — двадцятькількалітній парубок.

Маґістер Молодецький — власник «Гуцульської молочарні».

Кліщик — далекий родич Баса, «залізний медик».

Тітка Мелася — вдова по священику.

Анничка — молода гуцулка.

Старий гуцул.

Ґеньо Скакун — футболіст.

Старший урядовець.

Гурт спортовців.

Подія відбувається за польських часів, в однім із містечок-курортів на Гуцульщині.

ПЕРША ДІЯ

Молочарня в стильовому гуцульському домику. Ліворуч помальований на біло прилавок. За прилавком — стіна з полицями, що на них розставлені пляшки з молоком, коробки з бринзою, сирки, кістки масла і т. п. Праворуч від прилавка стоять столики, застелені вишиваними скатертями, біля столиків — крісла. Крізь скляну чолову стіну сцени видно веранду, також заставлену столиками. При столиках — гості, літники. Приходять, сідають, п’ють молоко. З веранди ведуть головні двері на сцену. Зі сцени є ще другі двері — праворуч, за прилавком, що ведуть на вищий поверх. Здалеку, поза верандою, виступає чудова панорама гір, порослих лісом, майорить червоними дахами містечко-курорт. Початок літа, гарний, сонячний день перед полуднем.

ЯВА 1

Молодецький (стоїть за прилавком, у білому халаті). То, кажеш, безвиглядна безвиглядність?..

Поет (сидить похнюплений при столику, над недопитим молоком). Так…

Молодецький. А до редакцій ти не носив тих своїх поезій, не показував критикам, редакторам?

Поет. Та носив…

Молодецький. Ну, і що?

Поет. Та нішо…

Молодецький. Не хочуть друкувати?

Поет. Не хочуть.

Молодецький. А що ж кажуть? Не маєш таланту, чи як?

Поет. Та ні… Кажуть, що талант маю, майже такий самий, як Шевченко, але друкувати цього не можна, бо все згори додолу було б сконфісковане.

Молодецький. Мой, то ти страшна людина! Навіщо ж ти пишеш такі революційні речі?

Поет. Коли ж це все брехня, звичайнісінька брехня, розумієш? Я присягнути можу, що такий редактор навіть і не заглядав до моїх поезій; але де є найкращий спосіб збутись бідного автора? Сказати, що річ нецензурна, і тоді вже нема рекурсу.

Молодецький. Ха-ха-ха… Справді добрий спосіб.

Поет (схвильований). А вже ті видавці, книгарі, це справжні нахаби. Ти знаєш, що мені сказав один директор видавництва; що ви мені, каже, морочите голову поезіями, лірикою? Навіщо то кому здалося? Ви мені, каже, напишіть добрий і дешевий підручник годівлі кріликів, або як гарбувати і виправляти шкіру, або, каже, зладьте новий оригінальний «Єгипетський сонник», бо тепер всякі ворожби дуже на часі і мають великим попит. Оце, каже, то розумію. Але — поезії? Лірика?.. Кому це потрібне? Хіба на макулятуру…

Молодецький. Ну, що ж хочеш… Ти повинен із цього бути гордий: на макулятуру йдуть, звичайно, в нас архитвори світової літератури. От ще донедавна я пакував яйця в «Затоплений дзвін» у перекладі на українське, a Ібсенового «Пер Ґінта» в поетичному переспіві Миколи Голубця — ще отаку стирту маю в магазині.

Поет. Так, так, я знаю: все моє нещастя полягає в тому, що я один із живих українських поетів… Коли б я вже був небіжчик — не бійсь, мої акції зразу пішли б угору! Для померших — і пошана, і пієтизм, і панахиди, і похорони, і некрологи, померших передруковують, померших славословлять, вшановують річницями, академіями, а про живого — ні собака не гавкне. Ніхто ним не цікавиться: чи він живе, як живе, з чого живе, чи пише, що пише і як пише, це все усім байдуже. Всі дожидають тої хвилини, коли він, врешті, витягне копита. А тоді знову: панахиди, похорони, кадила, сльози, жалі… Ох, Боже Всемогучий, зроби так, щоб я по своїй смерті зміг ще прочитати свій власний некролог!.. Хай бодай з некрологу довідаюсь, що я був варт за життя…

ЯВА 2

Анничка (вбігає з веранди). Пане Славцю, а дайте мені тих мідєників, бо не маю що панам видавати.

Молодецький (відсуває шухляди, дає їй гроші). Маєш, бери скільки треба.

Анничка (зиркає кокетливо на поета). А цей панич нічого не хоче?..

Молодецький (випихає її з-за прилавка). Не хоче, не хоче. Йди вже, там же гості чекають.

Анничка, сміючись, вибігає.

ЯВА З

Поет (допив молоко). То що за дівчина?

Молодецький (трохи збентежений). Хто?.. Ота мала? Ах, це… Анничка!

Поет. Ага, Анничка…

Молодецький. Еге ж, Анничка. Моя… підручна сила. Місцева гуцулочка. Помагає мені в молочарні вже другий сезон. Дуже моторне дівча.

Поет. Бачу, бачу.

Молодецький. Вона, бачиш, така, трохи засмілива до мене, правда? Це тому, що я, так би мовити, зацікавився ближче її долею… Ну, виводжу її в люди. От, під зиму, вишлю її на 6-місячний курс до господарської школи. Бо, знаєш, шкода дівчини, щоб змарнувалась… Вона має таку вроджену інтелігенцію.

Поет (в задумі). Так, так.

Молодецький. І взагалі, наші селяни дуже здібні і талановиті!

Поет. Слухай, Славку, я мушу цього року видати свою книжку!

Молодецький. Будь ласка, будь ласка. А чи ж я тобі бороню?

Поет (потрясає Молодецьким). Чуєш? Мушу! Це для мене — бути або не бути. Я хочу зазначити перед світом, що живу, що творю, що не пліснію. Я мушу дати про себе знати, мушу відізватися до людей, але як відізвуся, коли маю зв’язані руки?

Молодецький. Так, так… Щось як той Прометей, прикований до скелі.

Поет. Слухай, Славку, я мушу конче роздобути, хоч би з-під землі, трохи грошей на видання збірки поезій. Буду каміння товкти на дорозі, піду ялиці в ліс спускати, піду на цегельню, в тартак… ну, де хочеш. Бачиш — у Львові мені не повезло. Я прийшов сюди, до тебе, до старого шкільного друга. Цілий тиждень бив пішки ногами зі Львова в гори… Слухай, може, ти щось порадиш? Тут ніби, курорт; літнище, з’їжджаються всякі люди з грішми; може так, може сяк, може якраз щось вдасться. Може б, я так черешні продавав, може, в якому пансіоні треба кельнера, знаєш, мені — що-небудь, щоб тільки заробити бодай на друк і папір…

Молодецький (побачив когось у дверях)… Важаннячко, пане директоре, слуга понижений!..

ЯВА 4

Бас