Юрій Клен

СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ

Мюнхен 1947

_____________________________________

Накладом Української видавничої спілки в Мюнхені

Був 1918 рік. Властиво, кінець його. Грудень. А, може, вже й січень 1919-го. Гетьманські війська вже покинули були Київ, ще обсаджений німцями. Я повернувся на Україну, маючи за собою 4 роки вигнання на Арханґельщині. Чотири роки відірваносте від культурного життя. Чотири роки серед сніжних полів, дрімливих лісів ялинових з білими літніми ночами і довгими зимовими, в яких тремтіли миготливі блиски північного сяйва.

Мене прийняв у своє лоно голодний Київ у стані господарського й громадського розвалу. Ідучи з Сінного Базару, я лицем до лиця зіткнувся з Борисом Якубським, старшим університетським колегою, який не пізнав мене в першу мить, коли я окликнув його, а тоді враз схопив за руку й повів у свою хату на Сінному, де рядками стояли на полицях книжки його довго й старанно збираної бібліотеки.

У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника віршу. Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного «неоклясицизмом», треба, мабуть, тут шукати. У поетів тих був звичай «ґутенбержити», цебто писати рукою свої збірки, які вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одної плямки. Найбільші майстрі у справі «ґутенберження» були Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним островом у галасливому морі літературних суперечок і течій, створюваних мінливим подувом політичного вихору.

Якубського Зеров схарактеризував був в одному з тих ранніх віршів під іменем Аристарха:

В столиці світовій, на торжищі ідей,

в музеях, портиках і в затінку алей,

олександрійських муз нащадки і послідки,

вони роїлися, поети і піїтки.

Ловили темний крок літературних мод,

сплітали для владик вінки нікчемних од

і сперечалися — мирились і змагались.

І був один куток, де їх невтомний галас

безсило замовкав: самотній кабінет,

де мудрий Аристарх, філолог і естет,

для нових поколінь, на глум зухвалій моді

заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

Дуже влучно схоплено тут характеристичну рису невеликого гуртка вчених і поетів того часу: працювати, так мовити, «про запас», для тих, що колись оцінять ту працю і зрозуміють, а не для сучасного споживача тої макулятури, якої вимагав час.

Цей кабінет «Аристарха» зображений є і в одному російському вірші Мик. Зерова, де згадується господиня, пані Таранда, і натякається на строгі написи, де проситься не плювати на сходах:

Там Фет, и нежный Блок, и чинные «куранты»

забвенье злых тревог и радость в сердце льют.

И светел, и богат блистательный уют

под покровительством предстательной Таранды.

По строгим лестницам, где на пол не плюют,

мы всходим медленно — Зелинские и Канты.

Приносим «студные» в почтенных папках «канты»,

сложенные во тьме мечтательных кают.

Про звичай «ґутенбержити» і про те, як це робилося, свідчить ще один російський вірш Зерова, присвячений Якутському:

Какая радость, вы поймете —

нежданно светлый дар приять

в чудесном, твердом переплете

благоуханную тетрадь.

Нет места злому равнодушью,

когда, в услуге щедр и бегл,

всю ночь ножом и черной тушью

над ней работал белый негр.

Мой долг, и в этом нет сомненья:

камен ленивых истомя,

на два богатых приношенья

ответить скудными тремя.

Так вот примите книгу эту,

мой эпиерийский главковерх:

ее дарит поэт поэту

и Гутенбергу Гутенберг.

В 1920 році, коли Рильський мріяв про «синю далечінь», про Шампань і «співучий Лянґедок», про венецькі води, мармур сходів і колон, про ажурові будинки, де кожний камінь є вічним слідом безсмертних літ, і протиставляв цьому бруд, самогон і непривабливу дійсність, Зеров написав свого жартівливого вірша, до якого взяв мотто з Тютчева:

«Блажен, кто посетил сей мир

В его минуты роковые».

Як хочу я щасливих днів,

філістерства і супокою,

квіток, і страви, і огнів,

й візитного нового строю.

Оскома в мене (je m'en fiche)

від многомовних цих афіш,

червоних зір і жовтих краґів,

від реформаторів і магів.

Блажен, хто рокові часи

не відчував на власній шкурі,

хто бачив явища понурі

в аспекті втіхи і краси, —

знав революцію з фасаду,

не відав трусу, ані гладу.

Восени 1920 року приїхав Микола Сімашкевич, директор соціял-економічного технікуму і трудшколи в Баришівці, до Києва набирати вчителів. Умови були привабливі. В той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузку), воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганця. Чорнило в хаті замерзало. Базари були порожні.

Тогочасне київське життя відбилося потім у мене в наступному уривку в поемі «Попіл імперій»:

Ночами стій в черзі по хліб.

У місті не тече вода по трубах,

не мився ти вже десять діб,

і не тріщать дрова в холодних трубах.

Будь сам собі кравець і швець.

Нема електрики — здобудеш лою:

Маленький світить каганець

у неопаленім твоїм покої.

Попробуй вірша настрочить

чорнилом, що в чорнильниці замерзло,

і тнів у нього перелить.

На шмаття душу біс тобі розтерзав.

Щодня міняєш на харчі

десь на Євбазі рушники й обруси.

Коли ж подзвонять уночі,

то сподівайся — щонайменше — трусу.

До того треба додати, що платня вчителям не сплачувалася, а Баришівка натомість пропонувала «пайок»: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. Був у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло. Після Києва це був рай. Жили в Баришівці багаті, ще «не розкуркулені» чинбарі, і на Великдень на столі у них були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не могла.

До тої Баришівки потрапив я, а незабаром Сімашкевичеві вдалося залучити туди й Зерова. Я чомусь уявляв собі людину худорляву, високого росту, і був здивований, побачивши щось цілком