і було вирішено витурити цих паразитів із колоній. Серед піратів почалося велике занепокоєння через переслідування з боку закону, і пересиджувати в старих криївках стало небезпечно. Вони закопували свої гроші та коштовне каміння у людних і віддалених місцях, ховали на диких берегах річок і морському узбережжі, відтак, розвіялися по всій країні.

Серед тих, кого залучили до полювання на моряків, був і відомий капітан Кідд. Довгий час він вважався авантюристом, таким собі неоднозначним громадянином — напівкомерсантом, напівконтрабандистом, котрий не гребував і розбоєм також. Він торгував якийсь час із піратами, виходячи в море своїм невеличким москитоподібним суденцем, віднаходячи усілякі незвичні місця, і нагадував курча матінки Кері^[4] у бурю.

Цей непоказний персонаж був найнятий урядом командувати кораблем, оскільки знав усі повадки та притулки піратів, як каже стара приказка: «щоб упіймати злодія, потрібен інший злодій». Відтак Кідд вирушив із Нью-Йорка на своєму кораблі «Пригода» добре озброєний і належним чином споряджений. Він проклав свій курс на Мадейру, до Бонавісти та Мадагаскару, а потім взявся курсувати біля входу в Червоне море. Проте замість того, щоб боротися з піратами, він сам став розбишакувати, захоплювати і дружні, і ворожі кораблі, добряче збагативши команду, що складалася з маврів, хоча ними й командував англієць. Збувши награбоване, Кідд повернувся в Бостон, завантажений скарбами, з ватагою своїх товаришів на борту.

Та слава передувала пірату. Про його подвиги в океані вже знали всі. Тому й вдалися до суворих заходів щодо арешту розбійника. Але він, як кажуть, мав достатньо часу, щоб закопати більшу частину своїх скарбів. Розбійник навіть видобув шаблю з піхов, щоб захищатися під час арешту, але його здолали і кинули у в’язницю разом із кількома прибічниками. їх усіх доправили в Англію на фрегаті, де звинуватили, засудили і повісили на шибениці. Кідд помирав важко, бо мотузка, з якої зробили зашморг, луснула під вагою його тіла, і засуджений гепнувся на землю. Його повісили ще раз і цього разу вже успішно. З цього й виникла легенда про те, що його вішали двічі.

Такою в основному була історія Кідда, але вона породила безліч переказів. Оповідки про те, що він закопав після повернення незліченні скарби, що складалися із золота та коштовного каміння, збурювали мізки навіть порядних людей вздовж усього узбережжя. Ширилися чутки про цілі гори грошей, знайдені то тут, то там. Іноді в одній частині країни, іноді в іншій. Подейкували про дерева та скелі, на яких знаходили таємничі знаки, що безсумнівно вказують на місця, де ті скарби заховані; про викопані монети з арабськими написами з награбованих східних трофеїв Кідда, які звичайні люди вважали диявольськими або магічними письменами.

Хтось повідомляв про те, що здобич закопали в пустельних місцях між Плімутом і мисом Код. Багато й інших частин східного узбережжя, а також місця на Лонґ-Айленді та Саунді, були просто позолочені цими чутками та обнишпорені шукачами пригод і скарбів.

В усіх цих історіях вагому роль відігравав сам нечистий. Його намагалися задобрити церемоніями, викликали або укладали з ним угоди чи входили в спілку. Але дідько неодмінно викидав із шукачами скарбів якийсь прикрий жарт. Декому навіть вдавалося докопатися до залізної скрині, але скарб усе одно не давався до рук. То, коли копали землю, вона осипалася і знову заповнювала яму, то якийсь галас або поява примари пірата кидали їх у холодний піт і змушували втікати світ за очі. Іноді навіть дідько сам з’являвся особисто, щоб відібрати здобич у невдах. А якщо вони навідувалися в це місце наступного дня, то не знаходили й сліду своєї праці минулої ночі.

Усі ці чутки були дуже непевні, тому довго не могли вдовольнити мою цікавість із цього питання. У цьому світі нічого не досягається важче, ніж істина. Я шукав достовірної інформації серед своїх улюблених джерел: старійшин і особливо серед старих голландських бабусь у провінції. І хоча сам можу похизуватися, що краще, ніж більшість людей, знаюся на старовинній історії моєї рідної провінції, але довгий час мої пошуки не давали хоча б якихось суттєвих результатів.

Та нарешті сталося. Одного погожого дня в другій половині літа я відпочивав від важких пошуків, буденно розважаючись риболовлею в тих водах, які були улюбленим місцем відпочинку в часи мого дитинства. Я проводив час у товаристві кількох поважних міщан з мого рідного міста. Наші зусилля були марні — риба зовсім не клювала. Тому ми часто змінювали місце для риболовлі, але удача нам ніяк не всміхалася. Ми кинули якір біля виступу скелястого узбережжя, на східній частині острова Манхеттен. День був погожий і теплий. Вода кружляла навколо, але не спостерігалося жодної хвильки або хоча б брижів. Усе було настільки спокійне та тихе, що нам здавалося майже неймовірним, коли якийсь птах-водомороз здіймався з гілки сухого дерева і, зависаючи на мить у повітрі, щоб пошукати собі харч, каменем падав униз за своєю здобиччю. Поки ми лежали в човні, знуджені нашим заняттям, куняючи в теплому спокої дня, одного нашого компаньйона, гідного чоловіка, зморило сонце, і, коли він заснув, грузило його вудки пішло на дно. Прокинувшись, він зауважив, що спіймав щось незвично важке, смикнув вудку і витягнув улов на поверхню. Ми були дуже здивовані його знахідкою. Це був довгий пістолет дуже цікавої та дивовижної конструкції, який, судячи з іржавого стану, а також ложа, поїденого хробаками й укритого черепашками, лежав у воді вже давно. Несподіваний вигляд цієї історичної пам'ятки спонукав моїх спокійних товаришів до жвавих дискусій. Один припускав, що зброя потрапила туди під час Війни за незалежність. А інший, через чудернацький вигляд пістолета, приписував його раннім переселенцям. Може, він навіть належав знаменитому Адріану Блоку, котрий досліджував Саунд і відкрив Блок-Айленд, відомий на весь світ своїми сирами. Але третій, після того, як уважно оглянув зброю, заявив, що це справжня іспанська робота.

— Я впевнений, — зазначив він, — якщо б цей пістолет міг говорити, то розповів би нам цікаві історії про жорстокі бої з іспанськими донами. Не сумніваюся, що це автентична реліквія часів старих буканьєрів.

— їх ніколи не бракувало, — додав його співбесідник. — Ми знаємо пірата Брейді, за котрого лорд Белламонт так заповзявся, що всі буканьєри поховали свої гроші та коштовне каміння десь у закутках Лонґ-Айленду. Після нього ще був капітан Кідд.

— Кідд був сміливим псом, — зауважив старий китобій із мису Код. — Навіть вигадали про нього таку кумедну пісеньку:

Мене звати Роберт Кідд,