виринав з імли.

— Ґоссе, — раптом озвався пілот, — дайте мені машину.

— Не дам!

— Я маю посвідчення оператора тисячників.

Очі Ґоссе на мить спалахнули, проте він повторив:

— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.

Пілот, нічого не відповівши, мовчки почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув рукою за пазуху і витягнув потерте шкіряне портмоне. Наплічні сегменти скафандра розійшлися, наче розрізані. Він підступив до Ґоссе і почав по черзі викладати перед ним папери:

— Це з Меркурія. Я водив там Біґанта. Японська модель. Вісімсот тонн. А ось дозвіл на управління тисячниками. На Антарктиді я свердлив материковий льодовик шведським льодоходом, Кріоператором. А ось фотокопія диплома з Ґренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.

Пілот кидав папірці та фотографії, мовби козирні карти.

— На Венері я був з експедицією Голлея. Оце мій Термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.

Ґоссе звів на нього очі:

— Але ж ви пілот?

— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його «Ґуллівері». Спочатку командував буксировозом...

— Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять.

— Коли ж ви все це встигли?

— Якщо хочеш — встигнеш. Зрештою, водій планетарних машин опанує будь-яку нову модель упродовж години. Це все одно, що пересісти з мопеда на мотоцикл, — пілот замовк.

Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у портмоне і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Ґоссе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.

— Ну, припустімо, дав би я вам Діґлатор. Припустімо. Що б ви робили?

Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднівся слід від тім’яних подушок шолома.

— Узяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Ґрааля такого випромінювача не піднімуть, а для Діґлатора навіть сто тонн — дріб’язок. Я пішов би й глянув, що там і до чого... Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематитів^[3]. І туману. З висоти нічого не роздивишся.

— Та ви разом з машиною відразу ж підете на дно.

Пілот усміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Ґоссе побачив, що у цього хлопця — а це й справді був іще хлопець, лише масивний скафандр додавав йому років — такі ж очі, як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, тому його погляд був, як у великого кота, котрий дивиться на сонце, — безневинний і гострий водночас.

— Він хоче увійти в западину й «глянути, що там і до чого», — звернувся Ґоссе до Лондона, чи то запитуючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.

Лондон не поворухнувся. Ґоссе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мовби штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. На золотаво-фіолетовому тлі, порізаному вертикальними лініями, зміїлися дві широкі смуги.

— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Ґрааля сто десять миль. А за цим старим маршрутом, чорним, — сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей ще тоді, коли Ґрааль бетонували, а єдиний посадковий майданчик був у нас. Користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода була чудова. Дві партії машин дійшли до Ґрааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

— Знаю, — відказав пілот, — я це вивчав. Пам’ятаю імена тих людей.

Ґоссе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях, — південніше від чорної траси.

— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає ця підступна ділянка. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів, вони також розуміються на дірках. На жодній планеті нема рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — Море Гінікум. І ми, і Ґрааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Ґраалем, бо все узбережжя — суцільне плоскогір’я. Географи твердили, що цей так званий континент подібний до балтійського щита фенноскандії^[4].

— Вони помилились, — урвав його пілот.

Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Ґоссе: ознайомити його з маршрутом чи змусити відмовитися від подальших пошуків. Але ситуація йому подобалася.

— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів за Цельсієм, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці найвищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печер, таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Тож консорціум зрештою розщедрився. А тоді ще й астрономи повідомили: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив сягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всю Орландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — наче губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді вибухають гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це паскудство вийде на поверхню. То ви й справді хочете туди йти?

— Авжеж, — так само невимушено відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, проте в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам’ятав, як колись його товариш при такій спробі полетів шкереберть разом зі стільцем. — Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? — уточнив пілот. — Мені вже втікати чи я врешті можу поговорити з вами серйозно?

Ґоссе, не звернувши жодної уваги на іронічну репліку, продовжив:

— Нова дорога обійшлася неймовірно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави — саме тут головний виток Горгони. Можливо, навіть гора Олімп на Марсі поступається масштабами перед Горгоною. Динаміт її не брав. Був тут у нас такий собі діяч —