повертаються живими.

Вона на все мала свої аргументи.

– Інші їдуть за обов'язками своєї служби. Вони добровільно вибрали собі професії дипломатів, а ти ніякий не дипломат...

– Такий порядок: від кожної країни, яка поважає себе, їде громадський діяч в ООН і представляє її як борець за мир і за свободу усіх народів і народностей...

– Ну-ну. Трохи нижче. Менше пафосу. Тобі ще не вручили дипломатичного паспорта, і ти дещо передчасно виступаєш...

Я, звісно, замовк, а вона вела далі:

– Сьогодні у світі така складна обстановка. Стільки розвелося повітряних піратів, цих терористів-флібустьерів...

– Ти мені не перебігай дорогу, – попросив я дружину. – Мені й так усе життя її хтось перебігає.

Проте я задумався: «Може, це й на краще, що я не поїду на Той Світ».

Мені пригадався випадок. Якось я запитав одну із своїх знайомих читачок ще не опублікованого роману:

– Слухай, ти мені приділяєш так багато часу. Так багато читаєш цікавого. Що ти кажеш своєму чоловікові, коли повертаєшся додому? Поділись досвідом, я нічого оригінального не можу вигадати. Завжди кажу: «Писав роман, друкував роман, шліфував роман». Це, по-моєму, дуже непереконливо звучить. Принаймні дружина завжди сумнівається і ніколи мені не вірить. А що кажеш ти?

– Невже жінці нема що сказати? В сучасної жінки стільки навантажень: у магазин збігай, у хімчистку збігай, у майстерню по ремонту взуття збігай, на базар збігай. Тільки й чуєш: «Принеси те, купи це. А того ти не купила? Скільки я тобі нагадуватиму?» І при цьому ви ще вимагаєте, щоб ми були вродливі, веселі і, звичайно, модно одягалися, хоча грошей віддаєте половину або зовсім не даєте. Сам же кудись постійно посилає.

Можливо, вона в чомусь гіперболізувала, але загалом мала рацію.

– Мій любить, щоб я була гарна і наймодніша. Це його слабість. Бач, він дуже хоче, щоб усі на його дружину задивлялись, казали йому: «У тебе така вродлива дружина, мені б таку – я їв би її десертною ложечкою, як торт». Був у нас телепень один такий. Все мені бісики пускав. Але ми з ним скоро попрощались.

– Гаразд, коротше. Що ти кажеш чоловікові, коли приходиш пізно додому? Для мене це важливо. Я теж повинен щось сказати. Сьогодні, через півгодини, що ти скажеш?

– Скажу, що була в ательє.

Коли я прийшов додому, дружини ще не було. Я спочатку зрадів – не доведеться виправдовуватись. Вона прийшла через годину. Дещо розчервоніла. Щоки аж пашіли. Здавалося, притулися – й обпечешся.

– Де ти була?

– А ти? – Вона вигравала час для роздумів.

– Я тебе питаю?!

– В ательє, – тихо відповіла вона.

Якщо вам хоч раз у житті доводилося бачити, як під час землетрусу відчиняються двері на всіх поверхах одночасно й з вікон вилітає скло, а ви якраз стоїте під тим висотним будинком, то напевне хоч приблизно зрозумієте мій стан.

– В ательє! – все ж повторила вона.

– Ти ж це повторюєш... с-с-с...

Я тільки просичав, слів не виголошував. Так що на місце тих крапок прошу ніяких непристойностей не дописувати.

– Але ти ж мене перепитуєш? Ніби не віриш? Я була в ательє.

– Можеш показати сукню? – про всяк випадок запитав я, щоб остаточно в усьому переконатися. Тепер мені потрібні були тільки речові докази.

– Яку сукню? Що ти вигадуєш? Я сукню шила минулого разу. А тепер костюм.

– Якого кольору? Тільки відповідай швидко.

– Темного кольору.

– Можеш показати?

– А чому ж? Я й приміряти можу. Щоб ти оцінив. – Вона це сказала так спокійно, що я у її голосі не відчув ніякої фальші. Артистка. Не інакше – артистка. У житті артистка, а на роботі зовсім не за покликанням працює.

– Ось тобі костюм. Ти подивись, як він мені пасує.

Цього вона могла й не робити. У мене в очах було й так темно без її темного костюма. Я себе втішав лише тим, що це майже стопроцентний збіг обставин. «У природі, як і в житті, все буває», – заспокоював сам себе. І все ж того вечора з моєї кухні навічно щезли, точніше розлетілись у друзки, кілька чайних і два столових сервізів, але в тому ніхто не винен.

Через день після того випадку мені зателефонували з Міністерства закордонних справ і попросили зайти.

– Вітаю вас! Ви – дипломат. Вам випала складна, але почесна місія, – саме так почав нашу розмову міністр закордонних справ республіки.

Можете уявити мій душевний стан, і якщо я тут цитую слова міністра у якійсь непослідовності, то тільки тому, що був трохи приголомшений (слово «трохи» тут зайве, але я попрошу редактора його не викидати). Можна навіть сказати трохи прибитий, не буде перебільшенням, коли сказати: добре прибитий. По-перше, в мене з пам'яті повністю вилетіли правила етикету. Що я повинен говорити? По-друге, я вперше на такій відстані бачив міністра, й досі тримав його руку, й не міг утямити, хто кого тримає у своїх руках: він мене чи я його? По-третє? По-третє, я тільки думав, що було б добре, коли б хтось із моїх найближчих родичів сидів у цьому залі й дивився, як мені сам міністр потискує руку.

У міністерстві мені все припало до душі: жести, рухи, посмішки, вимова. Усі тут якісь закордонні. Культурні. У кожного за плечима по десять і більше років життя в країнах різних континентів. Один жив у Парижі, той в Женеві, той в Нью-Йорку. Словом, народ – особливий. Найбільше мене приголомшило те, що всі розмовляли не по-нашому. Буквально всі! За невеликим винятком. За винятком тих, хто, очевидно, не збирався за кордон. Їх можна було зрозуміти. Мова – це як музичний інструмент: чим більше на ньому граєш, тим він краще звучить. Я сам розмовляю у себе вдома рідною мовою, удосконалюю свій стиль. Щоб він був як добре відполірований стіл чи, скажімо, табуретка. Щоб ніде ніякої зазубринки. Щоб де б ти рукою не провів – гарантія: скалку під язик не заженеш. От що я люблю! Інших стилів у роботі не визнаю. Інакше можна калікою стати, а можна й умерти. З моїм знайомим сталося щось подібне, але про це іншим разом.

– Спасибі, – подякував я міністрові. Він і далі тиснув мені правицю. – Подвійне спасибі. Ви мені сподобалися одразу. – Останнє речення було дещо зайвим, але з ким не буває? У вас хіба не траплялося такого? Вилетить якась фраза, і вже її не спіймаєш, а тоді місяцями червонієш, доки не забудеться.

При моїх останніх словах не я, а він раптом почервонів, І це мені ще більше сподобалося: прекрасна людина.

Потім міністр узяв мене за плечі. Я, здається, почав мліти від гордощів. Адже це вже вдруге за перший вечір. Тоді я ще раз пошкодував, що нікого немає з моїх, хай навіть далеких родичів. Сам про себе так ніколи не розповіси, як це розповідають про тебе твої близькі, особливо знайомі. Поза очі говорять одне, а в очі – інше, і... Їм завжди вірять більше, ніж тобі.

– Я вас запрошую на каву. –