Вашинґтон Ірвінґ

Наречений-примара

Розповідь мандрівника

(З англійської переклав Євген Тарнавський)

Для нього стіл накрили для вечері,

Жахливий холод — ніч настала.

Я до кімнати прочинив лиш двері,

Там сіра сталь зробила свою справу.

Сер Еджер, сер Ґрейм і сер Ґрей-Стіл

На одній із гірських вершин Оденвальду, дикого та романтичного краю у верхній Німеччині, що лежить неподалік того місця, де Майн зливається з Рейном, стояв упродовж довгих-предовгих років замок барона фон Ландсхорта. Нині маєток уже руйнувався і був майже похований серед буків і темних ялиць. Над ним, однак, ще височіла стара сторожова вежа, яка, як і колишній її власник, про котрого я вже згадував, усе ще намагалася дерти кирпу й наглядати за околицями.

Барон був останнім нащадком великого роду Каценелленбоґенів^[2], він успадкував залишки майна і пиху своїх пращурів. Хоча войовничі нахили його попередників помітно зменшили родинні статки, барон все ж намагався продовжувати демонструвати колишню велич. Часи були миролюбні, і німецькі вельможі взагалі відмовлялися від своїх неоковирних старих замків, що стирчали, як орлині гнізда, серед гір, та натомість будували собі зручніші оселі в долинах. Барон же вперто залишався у своїй маленькій фортеці, плекаючи спадковою впертістю стару сімейну ворожнечу, і перебував таким чином у кепських стосунках із декотрими найближчими сусідами. Ті суперечки тягнулися ще від його діда-прадіда.

У барона була лише одна дитина — донька, але природа, коли дарує батькам тільки одного нащадка, завжди компенсує недолік, творячи диво. Так було і з донькою барона. Усі няньки, кумасі та двоюрідні брати запевняли батька, що його донька не має собі рівних за вродою в усій Німеччині. А хто ж мав знати краще за них? Більше того, за дівчиною особливо ретельно наглядали дві тітоньки, старі панни, котрі кілька років замолоду терлися при одному з маленьких німецьких дворів і петрали в усіх галузях знань, необхідних для виховання прекрасної леді. Слухаючись їхніх вказівок, панночка досягла неймовірного. До того часу, коли їй виповнилося вісімнадцять років, вона навчилася дуже гарно вишивати і відтворила цілу історію святих на гобеленах, вклавши в їхні обличчя стільки страждання, що вони виглядали як душі в чистилищі. Юнка могла читати без особливих труднощів і розібрала до букви кілька церковних легенд та майже всі дивовижі Хельденбуху^[3]. Вона навіть досягла значних успіхів у письмі, могла підписатися власним іменем, не пропустивши жодної літери, і настільки розбірливо, що тітки могли прочитати його без окулярів. Дівчина вирізнялася ще й тим, що робила маленькі елегантні дрібнички, розмаїті жіночі прикраси, тямила в найхимерніших сучасних танцях, вміла грати на арфі та гітарі й знала всі найпопулярніші балади мінезінґерів.

Її тітоньки також колись любили фліртувати та були ще тими кокетками, тому якнайкраще годилися в пильні опікуни та строгі цензори поведінки своєї племінниці. Бо немає розважливішої та невмолимішої дуеньї за постарілу кокетку. Дівчині рідко вдавалося уникнути їхнього нагляду. Ніколи не виходила вона сама за межі замку, лише під пильним оком свого почту, їй безперервно читали нотації про суворе дотримання правил пристойності та неухильне сповідування послуху. А щодо чоловіків її навчали триматися на такій відстані і з такою повною недовірою, що без належного дозволу вона б навіть не глянула на найбільшого красеня у світі. Навіть якщо б він умирав біля її ніг.

Чудові результати такої системи були очевидні. Молода леді перетворилася на взірець послуху та доброчинності. У той час, як її ровесниці втрачали свій чар у світській суєті, і їхня квітка могла бути зірвана і викинута будь-чиєю рукою, вона розцвітала свіжа, прекрасна та жіночна під захистом тих старих панн, як пуп’янок троянди, що багряніє серед терну. Її тітоньки споглядали на свою вихованку з гордістю та задоволенням і нетерпляче чекали, коли вже всі інші молоді жінки світу зіб’ються на манівці. На щастя, дяка небу, нічого подібного зі спадкоємицею Каценелленбоґенів статися не могло.

Але, попри те, що барон фон Ландхорт не міг мати купу діточок, у його господі людей ніколи не бракувало, бо доля нагородила його великою кількістю бідних родичів. Вони всі як один мали лагідну вдачу, загалом притаманну для скромної рідні, були щиро зобов’язані барону і часто цілими зграями прибували до замку, оживляючи його. Усі родинні дати ці хороші люди святкували коштом барона. А коли вже наїдалися донесхочу, то проголошували, що на всій землі немає нічого кращого за такі сімейні зустрічі, справжні свята для серця.

Барон, хоч і невисокий на зріст, мав, проте велику душу і з задоволенням усвідомлював, що він — найповажніша людина в цьому маленькому світі. Він любив розповідати довгі історії про старих воїнів, чиї портрети похмуро глипали зі стін, і не знаходив вдячніших слухачів, рівних тим, хто жирував за його рахунок. Шляхтич дуже кохався у дивовижах і твердо вірив у всі ті надприродні байки, якими рясніє кожна гора та долина в Німеччині. Його ж гості йняли тому віри ще більше, ніж він сам, і слухали кожну оповідку з широко відкритими очима та ротами, ніколи не забуваючи дивуватися, хоча й чули їх у сотий раз. Ось так і жив барон фон Ландхорт, оракул за своїм столом, абсолютний монарх на своїй маленькій території і щасливий насамперед у переконанні, що він — наймудріший чоловік цього століття.

У той час, про який розповідає моя історія, якраз відбувалося велике родинне збіговисько в замку, присвячене дуже важливій справі: зустрічі нареченого, вибраного для доньки барона. Батько і старий баварський шляхтич дійшли згоди, щоб примножити велич своїх домів шляхом одруження дітей. Попередні перемовини відбулися з належними формальностями. Молоді люди були заручені, навіть не бачачи один одного, також був призначений час для шлюбної церемонії. Молодого графа фон Альтенбурґа з цією метою навіть викликали з війська, і він зараз перебував на шляху до замку барона, щоб прийняти з його рук наречену. Останній затримався з невідомих причин у Вюрцбурзі, звідки надіслав листа, в якому вказав день і годину, коли зможе прибути.

У замку заметушилися, щоб влаштувати гостеві належний прийом. Прекрасну наречену одягали особливо ретельно. Обидві тітоньки уважно наглядали за цим процесом, і весь ранок сварилися за кожну деталь сукні нареченої. Юна леді скористалася їхніми змаганнями і зробила все на власний смак. І, на щастя, вийшло на краще. Вона виглядала настільки