Леонід Чернов
Подарунок молодим кінематографістам
(1930)
ПЕРЕДМОВА
В українській кінематографії повіяв животворчий, життєдайний свіжий вітер. Вже майже закінчено величезну київську кінофабрику. Уже налетіли туди з усіх кутків нашого безмежного Союзу, як метелики на вогонь, кінохалтурники всіх напрямків і ґатунків зі своїми власними операторами, помічниками, героїнями, тьотями й дядями. Уже почали вони правильний наступ на молоду, наївну, довірливу ВУФКівську[1] дитину. Одеська кінофабрика працює з повним навантаженням. Крига пішла. Віє свіжий вітер. – Го-го-го! – здіймає вітер хвилю, крутить широкі крила вітряків, несе хлібодайний дощ, а разом підхоплює й підносить угору сміття. Ви розумієте тонкий натяк? Отже, піклуючись долею молодих і старих кінофахівців, що так рясно налітають на наші кінофабрики, піклуючись долею дорученої їм кіноплівки, постановив автор написати цього короткого підручника. Правда і те, що в кінематографії автор сам іще пішки під стіл ходить. Та, маючи серед українських кінематографістів силу-силенну надійних високоталановитих, прекрасних друзів, автор устиг уже дечого навчитись і вважає за свій приємний обов'язок поділитись своїм невеличким досвідом із широким загалом.
Частина перша. СЦЕНАРІЙ
Коли людина остаточно зневіриться в житті, вона звичайно сідає писати кіносценарій. Найкращими сценаристами бувають невдалі масники вагонів, головбухи, ветеринарні лікарі та мозольні оператори. Що менше людина знає про техніку кіно, то безпосередніший та свіжіший виходить сценарій. Вважають за цілком достатнє, коли сценарист знає такі слова: «кадр», «наплив», «кінозірка», «аванс» і «Мері Пікфорд»[2]. Етимологію та синтаксис знати не обов'язково. Українську мову теж; краще навіть її зовсім не знати.
Вибір теми
Ніж самому ламати голову над актуальною темою, краще взяти за основу готовий твір якогось відомого класика, змінити імена дійових осіб, трохи переробити початок і середину, змінити фабулу, приробити ефектний кінець з пожежею, автомобілями та Ейфелевою вежею. Рекомендується вибирати твір співзвучний нашій добі, який трактує питання сучасного соціалістичного будівництва, наприклад – «Черевички» за Гоголем або «Сорочинський ярмарок». Так робили всі найвидатніші українські сценаристи: Тарас Григорович Шевченко (автор сценарію «Тарас Шевченко» й «Маленький Тарас»), Нечуй-Левицький (автор сценарію «Микола Джеря»), Коцюбинський (автор сценарію «Навздогін за долею») і М. В. Гоголь (автор сценаріїв «Сорочинський ярмарок» і «Черевички»). Участь класика, що за його твором робиться сценарій, обмежується тим, що він, класик, тихо перевертається в труні. Щодо назви сценарію, то це дуже складна справа: треба дбати за те, щоб назва була актуальна, сучасна, щоб захоплювала, інтригувала. Додержувати назви класичного твору не обов'язково, навіть навпаки. «Під тихими вербами» можна замінити на ударнішу «120 кілометрів на годину», замість «Катерина» можна написати «Автомобіль № 00-325».
Техніка писання сценарію
Основа кіно – рух. Тим-то сценарист повинен уникати описів складних психологічних переживань, що не виявляються в зовнішньому русі. Коли вам треба, наприклад, показати, як страждає провокатор, що продав революційну організацію, пишіть так: «Чорна хмара вкрила його зрадницьке серце, і темні сумніви роздирають його душу». Молодий режисер відразу догадається, як втілити на екрані цей кадр: він посадить артиста біля столу і впродовж тридцяти п'яти метрів[3] примусить його викривляти обличчя в нелюдську гримасу. Лівий режисер зробить інакше: він покаже на екрані велетенське серце, чорну хмару, що вкриває це серце, а також криваві пальці, що роздирають героєву душу. Щодо написів, то вони повинні бути влучні, дотепні, а головне, короткі. Коли, наприклад, герой стоїть край мосту і їсть бублика, не треба писати так:
В сірому піджаку, з капелюхом у руці, з божевільним виглядом блискучих очей він зупинився на містку з метою задовольнити нестерпучий голод, що нагадував йому найгірші часи його злиденного дитинства.
Не треба так писати. Треба коротко, конкретно й влучно:
Степан їсть бублика край мосту.
Зазначати, що «герой в цей час згадує про свою бабуню», не обов'язково. Однаково режисер викреслить це місце, щоб не довести свою фабрику до великих видатків. Треба також пильнувати, щоб заздалегідь не переплутати написи. Сценарист повинен пам'ятати, що переплутувати написи – це справа монтажера. Не треба брати на себе чужої роботи. Це вже монтажер подбає за те, щоб у той час, коли автомобіль налітає на скелю і розбивається вщент, на екрані замиготів елегійний напис:
Вранішня кава здавалася йому сьогодні надзвичайно смачною.
Ефектний кінець
Ефектний кінець сценарію – це три чверті справи. Найоригінальніші, досі ніким не використані засоби: пожежа, загибель пароплава, провал мосту, робітники, що готуються до класової свідомости, вибух аероплана і для екзотики – не менше як пів десятка папуасів. Солопій Черевик[4], що наприкінці фільму викидає з голови забобони, починає читати «Радянське село», записується в члени кооперативу і купує п'ятисильного мотоцикла – який чудовий, дотепний, ще не використаний кінець гоголівського фільму!
Як продавати сценарій
Автор позичає в друзів сірого фетрового капелюха, чистить нігті й їде до редакторату. Тон розмови повинен бути стриманий, увічливий, повний поваги до себе й редакторів: – Здорово, каналії! Я гадаю, що вам потрібні талановиті, свіжі, оригінальні, на сто процентів ідеологічно витримані сценарії? Так чого ж ви мовчите? Що вам, заціпило? Такий сценарій я маю. Виривайте його мерщій у мене з руками й ногами, бо однесу до «Совкіно»[5]! Така передмова буде запорукою того, що під сценарій буде негайно виданий аванс, що й треба було довести. Коли гроші вже лежать у кишені, дальший шлях кінотвору вже не повинен цікавити автора. Сценарій переходить до рук так званого кінорежисера.
Частина друга. КІНОФІЛЬМ У РОБОТІ
Отже, сценарій – у руках режисера. Режисер куйовдить волосся: сценарій треба втілити на екрані. Втілити фільм на екрані – значить зняти його на плівку, подбавши за те, щоб автор сценарію потім не