Леонід Чернов

Кріпацтво на українському екрані

(Журнал «Культробітник». 1928. № 4(51). Лютий)

Це було влітку 1925 року.

Я допіру повернувся на Україну після довгої мандрівки по тропічних країнах. Два з половиною роки я був одірваний від культурного українського життя.

Ще на Далекому Сході до нас доносились чутки про розквіт і великі виробничі перспективи української кінематографії.

Українське кіно виходить, нарешті, на широкий шлях. І тематично, і формально воно наближається до широких мас. Кінокеровники зрозуміли, нарешті, незрівняну вагу кіно, як художнього політ- і культ-освітника українського радянського суспільства, що зростає.

Саме в цей час у ведмежій провінції довелося нам побачити «останній бойовик» ВУФКУ «Укразія»^[1].

І ми були геть чисто розчаровані.

Розмови про політ- і культ-освітника лишилися солоденькими розмовами.

З екрану на нас глянуло гладке підсолодженого псевдо-революційною ханжонківщиною.

Це був справжній апотеоз суто-комерційного підходу до справи.

Кіно-чиновники й кабінетні специ, переклавши українською мовою руські написи, «преподнесли» нам разом а «Укразією» зайвий доказ абсолютного нерозуміння завдань радянського кіно.

Вони не розуміли, або не хотіли розуміти, що розважати «почтеннейшую публику» псевдо-революційним детективом — це значить іти лінією найменшого опору, що може загнати наше кіно у глухий кут. (Таку ж помилку пізніше зробило руське кіно — згадайте хоча б отой славнозвісний «Міс Менд»^[2]).

Зрозуміла річ, що гола агітка зараз не тільки не потрібна, але навіть шкідлива.

Соціяльна, як і всяка інша ідея тоді тільки «дійде» до глядача, тільки тоді зворушить його й увійде в його свідомість, коли її, цю ідею, втілено у справжньому мистецькому творі. І що з цього боку особливо важливе — це наше минуле з погляду сучасного свідомого пролетаря.

Наша історія — це невичерпане джерело кіно-тем: скільки гострих, пекучих соціальних конфліктів, які захоплюючі моменти визвольної боротьби, масових зрушень, перемог і поразок — тяжких, але потрібних «уроків» дальшого революційного поступу, звертаючи погляд назад, у наше минуле, ми не можемо не спинити уваги на найтемнішій добі нашої історії — кріпацтві.

Наше кіно не може пройти мимо визвольних соціяльних зрушень, нечуваних в історії страждань поневоленого народу. Кіно-робітники повинні вивчити й відбити на екрані чорну добу.

Це потрібує великої й упертої праці, але ж ми маємо чудовий художній матеріал, що дав міцні підвалини для того — це твори українських класиків.

«Микола Джеря»^[3] за Нечуєм-Левицьким — є одна з перших спроб.

Найцінніше в цьому фільмі — це правдивий образ важкого, гнітючого кріпацького побуту, на якому такою виправданою й зрозумілою здається особиста трагедія Миколи.

В селі Вербівці — весілля.

Молодий кріпак Микола Джеря справляє одружіння з коханою дівчиною Немидорою. Річкою ллється горілка, буяють п’яні веселощі, — тут режисерові пощастило вдало підкреслити невилазні злидні, безвихідність, безпросвітню темряву тодішнього кріпацького життя.

Літній селянин пропиває все, до останньої нитки, — і логічно це здається цілком виправданим: напівзвірячий побут, темрява, постійні злидні, безнадійність: людина шукає забуття в горілці.

Панське право, якась важка гнітюча рука висить навіть над цією ніччю: панський осавул розганяє весілля — вранці треба молотити панський хліб.

Ранком, під загрозою батогів панських посіпак, молотять селяни чужий хліб. Тут трапилось лихо: вийшов пан подивитись на кріпацьку працю, за паном — його улюблені, відгодовані собаки.

У Миколи Джері зірвався ціп і випадково влучив у панського собаку.

Пан у гніві.

Якийсь нікчемний брудний холоп смів бути такий необережний і вдарити коштовного пса!

Що таке холоп? Бидло, тварина, до того ж іще вередлива й неспокійна.

Миколу разом з його батьком побили різками.

Але й після цього не може вгамувати пан свого гніву: постановив пан віддати Миколу в москалі.

Салдатчина — страшна річ, і навіть звиклі до безправ'я й чорних злиднів кріпаки жахаються, згадуючи про неї.

У фільмі «Микола Джеря» ми не бачимо тодішнього салдатського життя, це не в плані постановки.

Але ми пригадуємо інший фільм, де яскраво й історично правдиво змальовано ввесь той жах, неймовірне знущання з найпростіших людських прав, що його зазнавали кріпаки на військовій службі.

Згадаймо фільм про «Тарас Шевченко»^[4]. Ті кадри, де подається миколаївська «військова служба».

Людини нема. Нема навіть живої істоти, навіть тварини. В очах його «начальства» салдат є просто мертвий номер, автомат, бездушна одиниця, пішак, з яким можна робити все, що хочеш. Офіцер програвся в карти, на чомусь треба зірвати лють, — бий салдата в зуби, садови до карцеру, станови «под руже», аж доки він не впаде непритомний, — «своя рука владика».

Тим-то Микола Джеря без вагань проміняв солдатчину на тяжкі поневіряння безправного втікача: постановив тікати з товаришами світ-за-очі.

Розлука, бажання помсти, лють зацькованого звіря закипіли в душі кріпака: підпалив він панський хліб і втік од пана.

Молоді кріпаки, доведені до розпачу, часто кидали своїх панів і тікали далеко на південь, аж до турецьких земель.

У другій ВУФКІвській картині «Навздогін за долею»^[5] («Дорогою ціною» М. Коцюбинського) ми подибуємо той самий мотив.

Старий темний селянин доносить панові на молодого парубка:

— Лихо з отим Остапом Мандрикою: бунтує всіх…

А ввесь «бунт» полягав у тому, що одного разу на косовиці Остап сказав, показуючи на скошену траву:

— Чого пишаєтеся, що стільки накосили? Не ваше ж… Про мене — хай би й погнило… Все-одно пан на гульбища переведе.

Оскаженів пан, почувши:

— Осавуле! Зараз же Мандрику сюди! Канчуків! Шкуру здеру! В рекрути!!

Єдиним порятунком була втеча. І Остап, як і Микола Джеря, тікає від пана з коханою дівчиною Соломією.

Після довгих поневірянь пощастило Миколі Джері стати на роботу до цукроварні. За тих часів на Україні вже існували такі зародки промисловости, примітивні підприємства, на яких у злиднях і темряві зростали перші кадри майбутнього фабрично-заводського пролетаріяту.

Дуже вдало змальовано в картині, жахливе знущання з робітників цукроварні: плата — три карбованці на місяць у бруд, злидні, сваволя «управителів» та їхніх посіпак і, як влучна деталь, таргани в їжі.

Одного разу бантиною придавило на смерть Миколиного товариша. «Управитель», скориставши з нагоди, відмовився заплатити