- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (169) »
Дж. К. Ролінґ Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Присвята цієї книжки ділиться насемеро: Нейлові, Джесіці, Давидові, Кензі, Ді, Анні і тобі, якщо ти тримався з Гаррі аж до самого кінця
О, ці страждання невимовні,нестерпний вереск смерті,коли холоне кров у жилах…Цей жах, цю кровотечу не спинитий нікому з нас не знести це прокляття.Та є від цього ліки — тут вони,шукати їх не треба на крайсвіту,у невідь-кого, їх дадуть вонив борні кривавій. Тож співаємо для вас,боги підземні й темні.Почуйте нас, володарі глибин —нам відгукніться, порятуйте нас.Благословіть дітей на повну перемогу.Есхіл, «Узливальниці»[1]
Смерть — це мандрівка світом. Так друзі долають океан — вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрічаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня дружба — у найвищому сенсі — вічна, бо безсмертна.Вільям Пенн, «Плоди самотності»
Розділ перший Сходження Темного Лорда
Два чоловіки з’явилися нізвідки у вузенькому, залитому місячним сяйвом провулку, розділені всього кількома кроками. На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку. — Новини? — запитав вищий на зріст. — Якнайкращі, — відповів Северус Снейп. Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа — високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи. — Думав, що спізнюся, — сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. — Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться. Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули праворуч у широку під’їздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегородили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза. Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті. — Луціус полюбляє розкіш. Павичі… — Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ. З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було. Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам’яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев’яних дверей, що вели в іншу кімнату, чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку. Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору. — Якслі. Снейп, — пролунав високий чіткий голос з чільного місця. — Ви ледь не спізнилися. Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож новоприбулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво. — Северусе, сюди, — розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. — Якслі — біля Дологова. Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт. — Отже? — Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне. Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом. — У суботу… як смеркне, — повторив Волдеморт. Він так пильно вп’явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки. — Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде… — З джерела, про яке ми говорили, — додав Снейп. — Володарю… Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа. Усі обличчя повернулися до нього. — Володарю, я чув інше. Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі: — Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття. Снейп заусміхався. — Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття «Конфундус». І не вперше, бо відомо, що він до нього
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (169) »