- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (43) »
Драбина. Євгенія Кузнєцова
Багаж минулого
— Якби сюди хоч дві курки, — сказала Григорівна, дивлячись через кухонне вікно надвір. Надворі росло товсте оливкове дерево і стояв викладений плиткою столик. Григорівна, огрядна яскрава жінка середніх літ і завищених амбіцій, усе життя працювала естрадницею по санаторіях, кораблях і партійних зборах, але коли її витіснили молодші конкурентки, залюбилась у городництво, курей і кроликів. Не полишивши любов до люрексу, мережив і блондинистих кучерів, вона вбивала кроликів голими руками і глибинно досліджувала питання курячої продуктивності. — А куди вони гадить будуть, не скажете? — спитав Толік. Толік робив собі третю каву за ранок. Синці під його очима були сині, як море. Вночі мама стукала йому у двері і веліла лягати спати, наче йому знову тринадцять. Спати Толік не лягав, але купив безшумну клавіатуру й навчився друкувати без жодного звуку. «Мені вже четвертий десяток, а я досі шифруюся від мами», — думав ночами Толік, боячись посунути стільця, щоб звук його коліщаток нікого не розбудив. Ранки були напружені, бо мама любила виховувати Толіка, а до неї радо приєднувались Григорівна й Анатолій Степанович. — Знав я одну женщіну, — обізвався Анатолій Степанович, — у неї була одна курка. Угадайте, звідкіль вона була? — З-за порєбріка, — озвалась мама. — От-от! Ну от що вам, Григорівно, дадуть дві курки? Який з них толк? — Раз по раз та й знесли б яєчко, — сказала Григорівна, — гляньте, яке воно худе. Толік приречено глянув на свої жилаві бліді руки, на худі коліна і виразні вилиці. Здавалось, що в його темних очах хлюпала кава, як на дні кружки. — А потім ви куди їх дінете? — зробив спробу звернутись до раціо Григорівни він. — Зоозахисників шукати будемо? Чи вони у мене до пенсії житимуть? — Толя-Толя, — обізвався до племінника Анатолій Степанович, — зовсім ти від жизні одірвався. Потім Григорівна їх заріже. — Господи! — закотив очі Толік і залпом допив каву. — Хоча знав я одну женщіну… Угадайте, звідкіль вона була? — спитав Анатолій Степанович. — Я догадалась, — сказала мама. — То що вона? — Та ні, — відказав Анатолій Степанович, — ця була наша, але вона була з тих, що обнімаються з деревами. — Заради спасіння природи? — спитав Толік. — Не знаю, заради чого, але кури в неї вмирали своєю смертю. Я і не знав, що кури уміють старіти, а її кури, бува, кульгали від старості. Ви знаєте, — Анатолій Степанович перейшов на шепіт, — у тих курей навіть зморшки були коло очей! А потім вона поступово ховала їх за хатою. — А моїх, — зітхнула Григорівна, — ніхто не поховає. Кури Григорівни лишились під Харковом. Можливо, вони поглохли від артилерії і повмирали, можливо, їх з’їли корінні москвічі і представники менших провінційних російських міст, а може, вони здичавіли, виростили густі розмашисті крила і полетіли в теплі краї, де немає зими. — Я читав, — сказав Толік, — що свійська свиня вже на другий рік на волі обростає жорсткою шерстю і починає рохкати, як вепр. — Навряд у моїх курей виросте шерсть, — відповіла Григорівна. Минуло вже два тижні у цій хаті і в цьому складі, і Толік мимоволі став патріархом і спонсором великого роду: дядько Анатолій Степанович, мама із двоюрідною тіткою Григорівною, сестра в комплекті з подругою, а до них ще й коти і собака. У жахливому сні Толік не міг собі уявити такого життя у такій страшній комбінації. Анатолія Степановича, свого двоюрідного дядька, він змалку міг терпіти тільки на великі свята та й то недовго. Тривале перебування з іншими людьми Толіку давалося взагалі важко. — Колись та й буде війні кінець, — Анатолій Степанович під’їхав до кухонних дверей. — Оце якби мені другу ногу, я б пішов служить. — Не упевнена я, Степановичу, що ти і з двома ногами щось би вислужив, — сказала Григорівна. — Ти — людина аналітичного складу ума. Дядькова аналітика, проте, все частіше зводилась до прокльонів, наче у ньому прокидалась його бабка, з якою він жив тільки до семи років, але вона в ньому проростала з віком все дужче, ніби воскресаючи. А з ногою Анатолію Степановичу довелось розлучитись, як тільки померла його дружина. Він дуже тужив за нею (ногою), бо після смерті дружини збирався «нарешті пожить». — Ти мене, Толя, погано знаєш, — казав він племіннику. — Може, я б обв’язався динамітом, втерся б їм у довіру і підірвався. — Вже бачу, як ти втираєшся у довіру, обв’язаний динамітом, — сказала Григорівна. З обличчя її ще не зійшла мрія про курей. Вона дивилась і візуалізувала їх у дворі, як вони там радісно гребуться і без жодної конкуренції дістають з пальмових заростів місцевих ящірок, жирних черв’яків і слимаків. А ті здаються без спротиву. Уявляла і те, як вона у своєму люрексовому платті збирає яйця і каже: «От бачиш, Толічку, от тобі і яєчко до сніданочку!». — Знаєш, — казав Толік сестрі в коридорі увечері, як всі нарешті повлягалися спати, — я б уже й сам обв’язався динамітом, аби тільки це все закінчилось і аби забрати із собою побільше цих сук. — Угу, відклади на пізніше, — відповіла Іруся, позіхаючи, — на що ми тут жити будем? Іруся була сердита і спокійна, привезла ще з собою таку ж злу і приречену на вигляд подружку: чорноброву, смагляву й міцну на ногах. — Ну не будемо ми тут з тобою вічно, — казала Іруся, — або пан умре, або осел здохне. Толік візуалізував себе в ролі осла, і вмирати йому не хотілось. Тож як раптовий сімейний патріарх, усвідомлюючи несподівану і дошкульну відповідальність за цілий гурт людей, він навіть зайнявся здоров’ям, щоранку бігаючи шість кілометрів — вниз до дороги між оливковими полями і назад, уздовж виноградника. Біг давав йому можливість хоч якось побути на самоті. Крім того, мама протягом Толікового робочого дня раз у раз стукала в двері і несла то каву, то бутерброд, то пиріжечок, то дерунчик, то голубчика, і це все не рахуючи обідів. Толік помітив, що втрачає марафонську форму. «Розжертися під час війни, — думав він, — це просто стидно». Кожне його вибігання о шостій ранку з хати неодмінно супроводжувалось осудливим поглядом Анатолія Степановича. Той уже сидів о цій порі на кухні разом із Григорівною. Анатолій Степанович спеціалізувався на кришінні — він під’їжджав до підвіконня і кришив то
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (43) »