соціальної системи, що призвела до загибелі мільйонів людей. Неможливо, говорячи про роман «Прощавай, зброє», не згадати «І сходить сонце» Е. Хемінгуея. У Е. М. Ремарка після «На Західному фронті без змін» вийшов роман з промовистою назвою «Повернення додому». Разом з романами Й. Рота («Павутиння», «Готель „Савой“») вони виділилися у свій особливий німецький різновид роману — «про повернення на батьківщину». Про близькі й віддалені наслідки війни разом з Е. Хемінгуеєм писали і Ф. С. Фіцджеральд, і Е. Каммінгс, і Дос Пассос. Англійці О. Хакслі та І. Во не брали безпосередньої участі в воєнних діях першої світової війни, проте гостро відчули процес духовного виснаження майже цілого покоління, нею спричинене, про що свідчать такі романи, як «Жовтий Кром» (1921), «Танок блазнів» (1923), «Мерзенна плоть» (1930) та інші. У цих творах підведено підсумок тому, що сталося з молодим поколінням, зв’язано в тугий вузол минуле з сьогоденням, викладено трагічну історію молодих людей, які чесно воювали, а, після війни не спромоглися знайти свого місця в лицемірному бездушному світі. Особлива увага в названих творах відводилась дослідженню психологічних змін, зрушень у свідомості тих, хто пережив воєнне лихоліття.

Але навіть серед цих першорядних, талановитих творів, перейнятих антивоєнним пафосом, протестом проти кривавого безумства, перший роман Р. Олдінгтона вирізняється масштабністю зображених подій, широкими соціальними й хронологічними межами оповіді, більш реальними оцінками й аналізом суспільних, політичних, духовних, моральних причин, які призвели до світової катастрофи.

Своєрідним продовженням «Смерті героя» можна вважати інший роман Р. Олдінгтона — «Всі люди — вороги». Він присвячений пошукам головним героєм — колишнім фронтовиком Тоні Кларендоном — сенсу буття, його відчайдушним спробам налагодити мирне повоєнне життя. Врешті-решт він, на відміну від більшості героїв цього типу, знайде своє примарне щастя на італійському острові Еа, де поєднає свою долю з долею коханої жінки.

Менше пощастило головній героїні роману «Дочка полковника» Джорджі Смізерс, що живе в провінційному містечку Клів. Її особиста драма зумовлена наслідками війни та «вікторіанським» родинним вихованням. Нещасна дівчина не може знайти собі судженого серед жителів провінції. Вони дурні, нікчемні, самовдоволені. А найкращі юнаки — сильні, красиві, розумні — полягли на полях війни.

Звичайно, розповідь про загублену юність вимагає особливого — гостро драматичного, навіть трагічного тону оповіді. І саме в такій тональності зображуються герої Хемінгуея, Ремарка, Рота. Інша річ — персонажі англійських авторів. У І. Во, О. Хакслі вони трагікомічні, тобто трагічна доля молодого покоління розкривається засобами комічного, вживанням сміху різних відтінків.

Не відмовляється від сатиричної традиції, напрочуд плідної в англійській реалістичній прозі, і Річард Олдінгтон. Взагалі за своєю манерою оповіді він ближчий до Дж. Свіфта, ніж до сучасних йому письменників. Його сатира, в якій переважає пафос заперечення, часто набуває форм експресивних публіцистичних виступів, його твори переповнює не зневажливо-холодна й гидлива іронія, а сарказм — злий, патетичний, нуртівний, неначе вулкан. А з О. Хакслі та І. Во Річарда Олдінгтона єднає прагнення сполучити психологічний аналіз внутрішнього світу людини з критикою негативних суспільних явищ засобами сатири. Але герой першого роману Р. Олдінгтона не постає смішним, він виводиться автором з-під критики, а осміюється лише його оточення, ті люди, той соціальний лад, що спричинили його смерть. Сміх цей не життєствердний, а страшний, гіркий, злий, одне слово — гротесковий. Тому трагічне й комічне не поєднуються в зображенні однієї людини, а чергуються, кожному персонажеві відповідає якась певна тональність. Щодо гротеску, необхідною умовою якого є поєднання різнопланових явищ, різнорідних понять, то письменник створює його завдяки поєднанню комічного, смішного з бридким, жахливим.

Розповідь в романі ведеться від імені бойового товариша головного героя, з яким вони разом навчалися на офіцерських курсах. Оповідач детально відтворює життєвий шлях Джорджа Вінтерборна і в такий спосіб намагається не лише віддати данину пам’яті друга, а й звести рахунки з минулим, з Британською Імперією, цією «старою сукою», яка прирекла хробакам на поталу ціле покоління, загнавши його в окопи війни. До його скорботи й гніву примішується почуття власної провини за те, що він зостався в живих і тим самим зрадив братство полеглих.

Вважається, що в першому романі Р. Олдінгтона немає позитивного героя, що вже сама назва, глибоко іронічна й зла, відмітає найменший натяк на нього. Справді, воєнна обстановка, як її бачить автор,— виснажлива, сповнена бруду окопів, смороду отруйних газів і напіврозкладених трупів — мало сприяє проявам людяності, героїзму. Джордж Вінтерборн не герой, скоріше, він — жертва. Це буржуазна лицемірна Англія протягом усього його короткого життя нівечила Вінтерборна морально й інтелектуально, а після самогубства канонізувала його, занесла в пантеон «героїв», полеглих за Імперію.

Але все ж таки позитивний герой в романі є. Він утілений не в якомусь конкретному образі, а в колективному портреті тих, хто пройшов через окопи першої світової й зберіг у своєму серці почуття солдатського братерства, потяг до справедливості, чуйне сумління. Це і сам безіменний оповідач, якому не дає спокою смерть товариша, це і англійський письменник Олкотт Гловер, теж фронтовик, до якого звертається Річард Олдінгтон з листом-передмовою, розкриваючи задум роману, це й ті прості солдати, що на своїх плечах винесли найтяжчий тягар війни, їм усім присвячені кращі, сповнені високого ліризму сторінки, позбавлені будь-якої сентиментальності.

Цьому особливому братерству й протиставить автор довоєнну Англію, про яку пише дуже докладно і з якої глузує нещадно. Воєнні картини займають порівняно небагато місця в романі. Автор починає з Англії 1890 року, відтворює її соціальний портрет, показує лицемірство, святенництво, твердолобий оптимізм тих часів, коли королева Вікторія осідлала волю народу, а «імущі класи вмостились йому на шию».

«Вікторіанська доба» — час правління королеви Вікторії (1837—1901), «золота доба» англійської буржуазії. І справді, Англія домоглася абсолютної монополії на світовому економічному ринку, перетворилась у наймогутнішу колоніальну державу світу. Саме тоді вона почала офіційно називатися Британською Імперією. Імперія «працювала», неначе надійна, добре змащена машина. Центральне місце у цій імперії займав «лицар наживи»,