А от Ліла, здавалося, взагалі не звертала уваги на старість. Жваво жестикулювала, розмовляла голосно, віталася з усіма, розмахуючи руками. Я вкотре не запитала її про рукопис. Що б вона не сказала, я була впевнена, що її відповідь мене не заспокоїть. Я вже не знала, як вийти з депресії, за що вчепитися. Справа була не в Лілиному рукописі та його цінності. Я й без нього здатна була усвідомити: усе те, що я написала з 60-х років і донині, втратило актуальність і силу, книжки не торкалися струн душі сучасного читача, як колись протягом десятиліть, не знаходили відгуку. Разом із тим сумна новина про смерть Джильйоли змусила мене збагнути, що сама природа мого смутку змінилася. Тепер мене гнітила думка, що після мене нічого не залишиться надовго. Свої книжки я написала в молодому віці, що дозволило мені довгий час вважати, ніби я роблю щось по-справжньому важливе для суспільства. Несподівано це переконання розвіялося, і тепер я не вірила у важливість своєї праці. З другого боку, для Ліли теж усе минуло: жила вона сумно, відлюдькувато, у малесенькій квартирці батьків, щось там тюкала собі на комп’ютері, нотуючи невідомо які враження і думки. «Та все ж, – дозволяла я політ своїй фантазії, – є ймовірність того, що її ім’я – як ярлик чи ще якось – саме тепер, коли вона перетворилася на стару жінку або навіть після її смерті, буде пов’язано з неперевершеним бестселером. Не таким, як написані мною тисячі сторінок, а справжнім невмирущим твором. Хай навіть вона і не здобуде від цього ні слави, ні гонорарів, але його читатимуть і перечитуватимуть роками, століттями. У Ліли така можливість іще залишалася, а я її втратила. Моя доля мало чим відрізнялася від долі Джильйоли, а от Лілина – хтозна.
51
Через деякий час я здалася. Працювала мало, однак і замовлень я не мала. Ні з ким не зустрічалася, подовгу розмовляла з дочками телефоном, просила передати слухавку онукам, сюсюкала ще й з ними. В Ельзи теж народився синок Конрад, а Деде подарувала Гамідику сестричку, яку назвала Еленою.
Оті дитячі голосочки, які звучали так ясно і розумно, нагадували мені Тіну. У години найважчої туги я дедалі більше себе переконувала, що Ліла написала роман про свою доньку, дедалі впертіше вважала, що зв’язала ту історію з історією Неаполя – хай навіть із наївністю малоосвіченої людини! – але, можливо, саме через це зуміла доcягти нечуваного результату. Потім усвідомлювала, що це лише мої вигадки. Накопичувала в собі проти волі співчуття, заздрість, неприязнь, любов. У Ліли таких амбіцій не було – у неї не було ніяких амбіцій. Щоб затіяти велику справу, щоб потім дати їй своє ім’я, треба себе любити й поважати; а вона сама колись мені сказала, що не любить себе, що їй у собі нічого не подобається. В особливо чорні вечори доходило до того, що я припускала, ніби вона навмисно загубила доньку, щоб не бачити, як та виростає схожою на неї в усій її непривабливості, у всій її злості до інших, з її неймовірним, але непридатним для життя розумом. Ліла хотіла зникнути, бо терпіти себе не могла. Вона постійно це робила, протягом усього існування, починаючи з химерного бажання зачинитися в задушливих стінах, відмежуватися від усього й усіх саме тоді, коли вся планета позбавлялася кордонів. Вона ні разу не їздила потягом, навіть у Римі не була. Зроду не літала літаком. Вона так мало бачила, що часом мені було її шкода. Я вкотре сідала за комп’ютер і писала їй черговий емейл: приїжджай, погостюєш у мене. У такі моменти я була переконана, що ніякого рукопису не існує й не існувало. Я завжди її переоцінювала, нічого видатного вона не напише. Ця думка мене заспокоювала і водночас засмучувала. Я любила Лілу. Бажала їй довгих літ. Але хотіла, щоб вона їх провела з моєю підтримкою. Вважала це своїм обов’язком. Була твердо переконана, що вона сама колись у дитинстві його на мене поклала.
52
Повість, яку я потім назвала «Дружба», народилася в період меланхолії, у Неаполі, коли за вікном цілий тиждень ішов дощ. Звичайно, я добре усвідомлювала, що порушую неписану угоду між мною та Лілою, знала, що вона розгнівається. Але вірила, що коли результат виявиться добрим, вона врешті скаже: «Я тобі вдячна. Були такі речі, в яких я не наважувалася зізнатися самій собі, а ти взяла й описала їх від мого імені». Є така самовпевненість у всіх творчих осіб, особливо в тих, хто присвятив себе літературі: працювати так, ніби на тебе покладено особливу місію, хоча насправді ніхто ніяких місій тобі не доручав. Ми самі надали собі право писати про інших і разом із тим жаліємося, коли нам кажуть: «Оце що ти тут понаписував? Мені не подобається, мене дратує, хто тобі дозволив таке написати?». За кілька днів я написала історію, яку роками переживала й уявляла собі в найдрібніших деталях, сподіваючись і побоюючись, що її пише і Ліла. Я зробила це тому, що все зроблене Лілою і те, що я їй приписувала, здавалося мені з самого малку значно вагомішим і кращим за те, що робила я.
Я дописала чернетку, сидячи в готельному номері з балкончиком, звідки відкривався чудовий вид на Везувій і сірувате місто. Можна було зателефонувати Лілі на мобільний і сказати: «Я написала історію про себе, про тебе, про Тіну, про Імму, хочеш прочитати? Тут усього вісімдесят сторінок. Я заїду до тебе, прочитаю вголос». Але я цього не зробила, побоялася. Адже вона колись суворо заборонила писати про неї, а також використовувати для образів і сюжетів реальних осіб та події нашого району. Якщо лишався якийсь натяк, вона рано чи пізно заявляла мені – часом дуже хвилюючись, – що книжка вийшла поганою, що треба або детально описувати всі події в їхньому безладді, або вмикати уяву й вигадувати сюжет, а в мене не вийшло ні те, ні те. А тому я вирішила не дзвонити, заспокоївши себе: буде як і завжди, моя повість їй не сподобається, вона вдаватиме, що нічого не знає, а через кілька років натякне або відкрито заявить, що мені треба працювати й працювати, щоб досягти кращих результатів. «А насправді, – подумалося мені, – якби я її слухала, то так би й не опублікувала жодного рядка».
Книжка вийшла й здобула такий шалений успіх, якого я вже давно не мала. А оскільки я тоді справді потребувала визнання, то почувалася дуже щасливою. «Дружба» допомогла мені уникнути потрапляння до списку тих письменників, яких уважають мертвими, хоч вони ще живі. Мої
