дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, – то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!

Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути. Я всідалася поруч, намагаючись не заважати. Ніно дуже уважно слухав усі доповіді, робив нотатки, інколи нашіптував мені на вушко якісь іронічні коментарі та любовні словечка. Обідали й вечеряли ми разом з юрбою вчених із іноземними прізвищами, що приїхали сюди з усіх куточків світу та спілкувалися різними мовами. Звичайно, академіки-світила сиділи за окремим столом, а ми всідалися за довгим загальним, призначеним для молодших учених. Мене вразила поведінка Ніно як під час роботи, так і в ресторані. Як же він відрізнявся від того студента, яким я колись його знала, від того молодика, що захищав мене в міланській книгарні майже десять років тому! Він позбувся категоричного тону, тактовно долав академічні бар’єри, уміло зав’язував дружні стосунки з серйозним, але водночас приязним виразом обличчям. Звертався до співрозмовників то англійською (відмінною), то французькою (гарною) і дотепно починав розмову, висловлюючись ясно та підтверджуючи свою любов до цифр. Я так ним пишалася! За кілька годин він у всіх викликав симпатію, і його постійно гукали то з одного боку, то з іншого.

Лише раз він несподівано змінився, якраз напередодні свого виступу. Став похмурим і роздратованим, його охопила тривога. Почав критикувати промову, яку сам підготував, постійно повторював, що писати йому завжди вдавалося значно гірше за мене, злився, що йому забракло часу, щоб як слід попрацювати над текстом. Я почувалася винною: то наш роман відволік його від роботи? Намагалася заспокоїти: обіймала, цілувала, умовляла почитати мені уривки. Він читав, і мене розчулював той вигляд переляканого школяра. Доповідь здалася мені не менш нудною, аніж виступи його колег, але я все одно його похвалила, і він заспокоївся. Наступного ранку він виступив з таким запалом, що наприкінці йому тепло плескали в долоні. За вечерею один відомий академік, американець, запросив його сісти поруч. Я зосталася сама, але не образилася. Коли я сиділа разом із Ніно, то ніколи ні з ким не спілкувалася. А залишившись сама, була змушена викручуватися зі своєю ламаною французькою й швидко познайомилася з парою із Парижа. Вони сподобалися мені тим, що, як стало відомо за кілька хвилин, їхня історія була схожа на нашу. Обоє вважали, що шлюб – то задушливий суспільний інститут, обоє не без болю покинули своїх партнерів і дітей, однак мали щасливий вигляд. Чоловік на ім’я Оґюстен був віком під п’ятдесят років, мав червоне обличчя, жваві блакитні очі й довгі світлі вуса. Жінці, яку звали Коломба, було ледь за тридцять: брюнетка з коротким волоссям, тонкими рисами обличчя й густо нафарбованими очима й губами; вона володіла особливою чарівною грацією. Розмовляла я більше з Коломбою, яка виховувала семирічного сина.

– Моїй донечці сім виповниться за кілька місяців, – сказала я, – але вона цього року вже піде до другого класу, така розумниця!

– А мій – дуже жвавий та вигадник!

– Як він сприйняв розлучення?

– Добре.

– Анітрішечки не засмутився?

– Ну, діти не такі затуркані, як ми, вони значно гнучкіші.

Вона кілька разів повторила про гнучкість, а тому в мене склалося враження, що вона сама себе заспокоювала. Насамкінець додала:

– У наших колах розлучення батьків – це доволі звична справа, і діти знають, що таке може статися.

Але щойно я почала казати, що не знаю розлучених жінок, окрім однієї подруги, як вона раптом змінила тему й почала нарікати на сина: у школі кажуть, що він здібний, але повільний і недисциплінований. Мене дуже вразив той суворий тон, яким вона говорила про хлопчика, – майже з ненавистю, наче він так поводився їй на зло. Це мене стривожило. Її супутник, схоже, це помітив, бо втрутився в розмову й почав розхвалювати своїх синів – одному виповнилося чотирнадцять, а другому вісімнадцять – і жартома заявив, що обидва подобаються як юнкам, так і дорослим жінкам. Коли повернувся Ніно, чоловіки – а особливо Оґюстен! – взялися критикувати більшість доповідачів. Коломба охоче підтримала розмову, але її грайливий тон був удаваним. Оте пащекування швидко встановило дружнє взаєморозуміння між трьома. Оґюстен тільки те й робив, що пив і говорив, а його подруга весело хихотіла щоразу, як Ніно вдавалося вставити хоча б кілька слів. Вони запропонували поїхати разом з ними автомобілем до Парижа.

Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й П’єтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі – за обіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник зв’язок. Я