підтримували в ньому ще й інші, мабуть, причини: його все дужче й дужче полонила творчість Данте, і Дантові прокльони на адресу Флоренції в таких мінливих політичних настроях не могли не захоплювати його своїм вогнем».

У цих словах Дживелегова — вказівка на одну досить істотну рису: на книжне джерело деяких поглядів не самого лише Боккаччо, а й його сучасників, — так і республіканізм Петрарки, який часом мирно поєднувався з службою при якомусь дворі, живився джерелами з античної літератури.

Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, приміром, широковідомий уривок з латинського трактату «Про нещасну долю славетних людей»: «Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір’я до нього, як до свого владаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів». До цього можна додати й «про-титиранські» медитації в окремих оповідках «Декамерона» (хоча б закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: «Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста».

Цікаво зіставити з цією «антитиранською» спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано кріпацтво, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора — перебування при дворі якогось владаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав дім, куди його запрошувано. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, що дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя, вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, а проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього причин такого вчинку.

А проте «муніципальні зацікавлення» Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 року відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.

Торкнувшись питання про політичні погляди Боккаччо, хочеться продовжити ці міркування й показати світоглядні шукання письменника на ширшому тлі як складову частину ідейного руху цілої епохи, тієї епохи, що пізніше дістала назву Відродження.

Ця епоха настільки всебічно вивчена й багато разів схарактеризована, що немає потреби докладно розглядати її в цій статті: можна обмежитися стислим переказом головних, загальновизнаних тверджень і висновків.

Отже, загальновідомо, що Відродження тісно пов’язане з народженням капіталістичного суспільства, з виникненням буржуазного устрою в лоні феодалізму. Це перехід від середньовіччя до нового часу, перехід, що супроводився перемогою централізованої влади над феодальною роз’єднаністю й утворенням національних держав, розвитком мануфактури, яка прийшла на зміну ремеслу; зростанням торговельних стосунків, особливо у зв’язку з великими географічними відкриттями, що сприяли розвиткові світової торгівлі: посиленням вільнодумства, розвитком єретичних рухів (особливо у вільних містах-державах), що розхитали авторитет католицької церкви і в майбутньому привели до втрати її гегемонії.

Поглиблюється інтерес до античності — античної історії, філософії, мистецтва. В античності діячі тієї епохи шукають підпори в боротьбі проти середньовічної схоластики, проти аскетизму, в ній знаходять підтримку для своїх наукових інтересів — прагнення глибше пізнати таємниці природи. Людська індивідуальність набуває більшої ваги, визволяючись від нівеляційного тягаря церковного чи феодального світогляду. Інтенсивніший, ніж раніше, розвиток природничих наук і більша, ніж раніше, увага до людини, до людської особистості, її внутрішнього світу — це те, що французький історик Ж. Мішле, а за ним швейцарський дослідник Я. Буркгардт колись визначили як «відкриття світу й людини». Ця увага до людини пояснює і ту назву, яку часто присвоювано культурним діячам того часу, — гуманісти (лат. humanus — людський).

Звертання до античності сприймалось як відродження античності, інтенсивний розвиток природничих наук — як відродження науки й мистецтва після середньовічного занепаду. Звідси бере початок назва цілої епохи. Термін цей — відродження (італійське гіпа8сіпіепіо) — зустрічається ще в XVI столітті у Дж. Вазарі, який ним характеризує розквіт італійських образотворчих мистецтв. Але широке застосування терміну «Відродження» (часом у французькій формі — Ренесанс) як назви історичної епохи — це вже справа XIX століття. Проте і в попередньому, XVIII столітті встановлюється погляд на Відродження як на епоху, з якої починаються нові часи. Це згодом сформулював Гегель, визначивши Відродження як світанок нової культури. Дослідники XIX століття інколи механічно протиставили Відродження середньовіччю, без урахування тих тенденцій у середньовічному житті, що підготували рух Відродження і лягли в його основу. Згодом, уже в XX столітті, надто в західних дослідників, з’явились протилежні тенденції, які дотепно схарактеризував Мечислав Брамер у передмові до польською перекладу книги Я. Бурк-гардта «Культура Відродження в Італії»: «Переважна більшість праць намагалася в середньовіччі знайти якнайбільше Відродження, у Відродженні — якнайбільше середньовіччя». Отже, недіалектичне протиставлення спричинилось до не менш механічного поєднання, намагання стерти ті нові якості, що внесла в розвиток культури епоха Відродження. Але й для багатьох особливо вдумливих старих дослідників, не схильних до поквапливих