Ілюстрації В. Ширяєва

Іван Сочивець

Дружній шарж.

ТРИЧІ ВЕТЕРАН

Іван Йосипович Сочивець — можна з певністю сказати — аж тричі ветеран.

По-перше, він — ветеран Великої Вітчизняної війни. По-друге — ветеран «Перця», якому віддав багато років свого трудового життя. І по-третє — ветеран української радянської сатири та гумору, знаний і за межами нашої республіки, і за межами нашої країни. Так от тут, де Іван Сочивець — ветеран «по-третє», тут він ветеран, слід зазначити, не за віком, а за своїм творчим доробком.

Доробок же у нього, як ото кажуть, — ого-го! Оця книжка, шановний читачу, котру ти зараз тримаєш у руках, — двадцять друга у «послужному» списку письменника Івана Сочивця.

Проте, зрозуміло, кількість сама по собі ще нічого не означає. Вона, як відомо, набуває ваги і значення лише у поєднанні з якістю. Ну, а якість сатирично-гумористичної творчості Івана Сочивця — на високому рівні. Це відзначають, передусім, самі читачі, які миттю розбирають його веселі книжки, варто їм з'явитися у магазинах.

Але суть не лише в тому, що книжки Івана Сочивця веселі. Вони ще й глибокі своїм змістом і дуже серйозні за постановкою проблем. Твори Івана Сочивця примушують замислитися над тими негативними явищами та фактами, які, на жаль, іще є в нашому житті, замислитися і усвідомити необхідність — кожному з нас! — рішуче, безкомпромісно, справді по-партійному виступити проти отих фактів і явищ, за їх повне викоренення.

У цьому й полягає цінність сатири взагалі, і цінність творчості Івана Сочивця — зокрема.

ТІТКА ЗНАЙШЛАСЬ…

Ми жили тільки з мамою, татом і дідусем. Я скучала, бо в дітей є сестрички й братики, а в мене— нікогісінько, самі ляльки. Але ж вони неживі. Тоді дідусь привів нам нову бабусю. Таку молоденьку й тоненьку, як наша мама. Тільки розмальовану, як моя лялька Аза. Мій тато як побачив бабусю, то чомусь дуже розсердився, все ходив та плювався, а потім сказав дідусеві:

— Вона тобі треба була, ця фіфа?

А дідусь йому відповів теж сердито:

— А хто ж мою сиву голову догляне?

Тато знову дідусеві:

— Так вона ж моя ровесниця. Що люди скажуть?

Дідусь аж ногою тупнув:

— Нехай що хочуть, те й кажуть. Мені начхати! Я сам собі хазяїн!

— Гляди, щоб потім потилиці не чухав! — тато до дідуся. — Думаєш, вона за тебе заміж вийшла? За твою ощадну книжку!

Тато, видно, не розібрався. Хіба можна за книжку заміж виходити?

Я запитала дідуся:

— А Фіфа в нас завжди житиме?

Дідусь чомусь зблід, затрусився та як крикне на мене:

— І ти, шмаркате, туди ж? Бач, ще й воно тявкає!

Тоді я пішла до нової бабусі і її запитала:

— А ти, Фіфо, завжди в нас житимеш?

— Який це тебе дурень навчив так говорити? — погладила мене бабуся. — Я Надія Сергіївна, а не Фіфа! Затямила?

Я затямила, але бабусю все одно називала Фіфою. Вона мені дуже сподобалась, бо ніколи нічого не робила і все підмальовувалась.

— Ти схожа на Азу, — сказала я бабусі.

— На яку Азу? — вилупилась на мене Фіфа.

— На мою ляльку. І так само пахнеш клеєм.

— Дурниці городиш, — сказала бабуся, поглянувши в дзеркало. — Твоя Аза — пластмасове барахло, тому й клеєм пахне. А я жива істота, бо їм. І пахну не клеєм, а духами.

А я й не знала, що бабуся істота. Аж соромно. Я вже така доросла, а ще дурненька.

Жили ми та й жили. Але в бідної бабусі чомусь заболів живіт, і її в лікарню забрали. Дідусь геть засумував і все сидів у своїй кімнаті. Навіть не снідав разом з нами. А через день тато мені каже:

— Радій, доню, в тебе тітка знайшлась.

— Яка тітка? Де? — запитала я в тата.

— Наша нова бабуся народила.

— А як ми тітку назовемо? — кинулася я до дідуся, що сидів на стільці і тримав у руках голову. Видно, вона йому розхиталася й боліла.

— Не тявкай! — сердито сказав дідусь.

І чого він так розгнівався? Я ж не тявкала, а тільки спитала. Бо цікаво. Скоро Фіфу привезли з лікарні. На таксі. З моєю тіткою. Манюсінькою такою. Я почула, як дідусь, відпустивши голову, сказав бабусі:

— Це вже занадто!

А бабуся йому:

— А ви, як думали, тільки солодке їсти?

Це мене здивувало. Наш дідусь цукру ніколи не їсть, бо в нього діабет. А Фіфа йому солодким тиче.

Тато мій сказав дідусеві:

— Спасибі за сестричку! Може, ще й братика чекати?

Дідусь тільки носом зашморгав і пішов у свою кімнату.

Тітку мою назвали Танею. Мені це так сподобалось. Я в дворі всім дітям хвалилася, що в мене є тітка манюсінька. А вони не вірять, кажуть, що манюсіньких тіток не буває.

— Правда ж манюсінькі тітки бувають? — запитала я в дідуся.

— Хоч ти не лізь у душу, чортеня! — гримнув дідусь і схопився за голову. Щось таки в нього з тією головою.

Як тітка Таня трохи підросла, то бабуся все кудись бігала, а її на дідуся залишала. Бабуся зодягнеться гарно, підмалюється та й біжить. А дідусь питає:

— Ти куди це?

— У кіно, — каже Фіфа й сміється.

— Ти ще кавалера собі заведи, — знову дідусь.

— А я вже завела, — каже Фіфа і ще дужче сміється.

Дідусь швидко втомлювався, тому з тіткою Танею завжди бавилася я. Вона така гарненька, тільки часто мокріє. Все її перевдягай.

Згодом до бабусі почав приходити якийсь дядько. З вусами і довгим волоссям. Тільки дідусь з хати, а він уже й тут. Я з тіткою бавлюсь, а Фіфа з дядьком у кімнаті. Бабуся все сміється, ніби її лоскочуть.

Я розказала дідусеві про вусатого дядька, а він почервонів увесь та до бабусі з криком:

— Хто в тебе був?

— Брат, — каже бабуся.

— Ти ж казала, що в тебе ніякої родини! — сердиться дідусь.

— Так це ж двоюрідний, — пояснює бабуся.

— Звідкіля він узявся? — допитується дідусь.

— У командировку приїхав! — уже й бабуся кончить.

— Так чого ж ти його при мені не приводиш? — тупає дідусь.

— Бо не хочу такого чоловіка показувати! — тупає й Фіфа.

— А хіба я з рогами? — кричить дідусь.

Тут бабуся як розсміється, як розсміється:

— А ти йди та в дзеркало на себе подивись. Може, що й побачиш!

Та дідусь не пішов дивитися в дзеркало, а попросив, щоб йому дали крапель. Та й сів і знову руками за голову взявся.

Одного разу я почула, що й тато мій порадив дідусеві частіше за лоба себе мацати, чи там що не відростає. Дивина. Хіба у людей роги ростуть?

Так ми жили й жили собі. Бабуся все в кіно ходила з вусатим двоюрідним братом, дідусь усе хворів, а я з тіткою бавилася.