справді не зможе затримати її, — Цюрих, що повернувся до свого порядку денного: спокійно-білі лебеді під плакучою вербою коло готелю «Helmhaus», високо вгорі чайки на короні Карла Великого, замість передзвону об одинадцятій годині тепер чулися сигнали точного часу швейцарського радіо, бар’єри на мосту Гемюзе прибрали, човен прив’язали до буя, регулювальник знову махав із будки білими рукавичками... Згодом одна мати з дитячою коляскою подзвонила в поліцію, її змусив чоловік, який вважав, що треба подзвонити: вони побачили труп у так званому Драт-Шмідлі, місці, де є невелика гребля, й картина, мабуть, приголомшила його: відкрита труна мало не вертикально стояла серед збуруненої води, всередині був труп.
Камілла аж рота роззявила з подиву.
— Атож, — підтвердив я, — саме так і було.
— Який жах!
— І при цьому він майже зміг, — мовив я, глянувши на свій знову доглянутий ніготь, — майже...
— Що зміг?
— Відплисти, не лишивши про себе оповідки.
Усього цього наче й не було... Це діялось у вересні, знову виходячи нагору з темних і аж ніяк не прохолодних склепів, ми мружимося на яскравому світлі дня; я бачу грудки червоної землі на ріллі над склепами, далі темне осеневе море, полудень, усе в теперішності, вітер у припорошених будяках, я чую шурхіт хвиль, але це не етруські хвилі в склепах, а шум вітру в дротах; у затінку оливи, що невпинно шарудить листям, стоїть мій сірий від куряви й розпечений сонцем автомобіль, страшенна спека, незважаючи на вітер, але вже вересень; а втім, це теперішність, ми сидимо за столом у затінку та їмо хліб, чекаючи, поки засмажиться риба, я хапаюся рукою за пляшку, перевіряючи, чи вино («Verdicchio») ще холодне, спрага, потім голод, життя подобається мені...
Усього цього наче й не було... Це діялось у вересні, знову виходячи нагору з темних і аж ніяк не прохолодних склепів, ми мружимося на яскравому світлі дня; я бачу грудки червоної землі на ріллі над склепами, далі темне осеневе море, полудень, усе в теперішності, вітер у припорошених будяках, я чую шурхіт хвиль, але це не етруські хвилі в склепах, а шум вітру в дротах; у затінку оливи, що невпинно шарудить листям, стоїть мій сірий від куряви й розпечений сонцем автомобіль, страшенна спека, незважаючи на вітер, але вже вересень; а втім, це теперішність, ми сидимо за столом у затінку та їмо хліб, чекаючи, поки засмажиться риба, я хапаюся рукою за пляшку, перевіряючи, чи вино («Verdicchio») ще холодне, спрага, потім голод, життя подобається мені...