піднесеним голосом заспівав для захопленої публіки, яку він так чітко собі уявив.
Він проспівав на повен голос, із великим пафосом та експресією, а доспівавши до кінця, заспівав ще раз.
Тоді він зітхнув — глибоко-глибоко, протяжно-протяжно.
Потім вмочив щітку в чашку з водою, прочесав волосся на проділ і сильно пригладив його, так щоб воно щільно прилягло з обох боків. Тоді відімкнув двері, тихенько спустився по сходах, щоб привітатися з гостями, які, він знав, уже зібралися в бенкетній залі.
Коли він зайшов до зали, всі звірі радісно закричали, обступили його тісним колом і стали вітати та хвалити його мужність, кмітливість, бійцівський хист. Та Жабс тільки легенько усміхався у відповідь і бурмотів: “Ну, що ви!” А щоб не видатись одноманітним, подекуди вставляв: “Це перебільшення!”
Видра, який стояв на прикамінному килимку і з точністю документаліста описував захопленому гуртику друзів, як би він все обставив, якби йому вдалося бути там, радо закричав і кинувся до Жабса, обняв його за плечі та вже хотів зробити з ним тріумфальне коло по залу, але Жабс, м’яко, але наполегливо, відмовився, потім ступив крок назад і смиренно сказав:
— Головнокомандувачем був Борсук. А основний тягар битви припав на Крота й Ондатра. А я був звичайним рядовим, і мій внесок у перемогу незначний, якщо є взагалі.
Гості не чекали такої відповіді, їх спантеличила раптова зміна у поведінці Жабса. А той, переходячи від гостя до гостя та сумирно відповідаючи на питання, відчував на собі погляди усіх присутніх.
Борсук був чудовим розпорядником, і бенкет удався на славу. Зусібіч лунали балачки, сміх і жарти, але Жабс, який, звісно ж, сидів на чільному місці, незадоволено кривився, дивлячись на все це і бурмотів дрібні приємності звірятам, що сиділи ліворуч і праворуч. Час від часу він зиркав на Крота й Ондатра, і коли б він на них не глянув, вони весь час сиділи, роззявивши роти, і це Жабса найбільше тішило.
Коли вечір пішов на спад, деякі молодші й спритніші звірята стали перешіптуватися, що вже не так весело, як бувало колись, у старі добрі часи. І тоді чулося гупання по столах та лунали крики: “Жабсе! Давай промову! Нехай Жабс щось скаже! Хочемо пісню! Нехай містер Жабс заспіває!”
Та Жабс лише легенько хитав головою, потім наче знехотя підіймав на знак протесту лапку, просив гостей пригощатися, вів світські розмови, цікавився здоров’ям їхніх родичів, які ще не досягли того віку, коли стають повноправними членами суспільства, і врешті всі переконалися, що вечеря триватиме точнісінько так, як їй належало тривати.
То був уже зовсім не той містер Жабс!
Остання Жабсова хвалебна пісня!
Додому Жабс прийшов!
Що зчинилось у вітальнях,
як у залах загуло,
Що за верески у стайнях,
а в кошарах що було,
Як додому Жабс прийшов!
Як додому Жабс прийшов!
Що вже вікна вилітали,
що вже двері стук та грюк,
І трикляті горностаї
не минули наших рук,
Як додому Жабс прийшов!
Чути гуркіт барабана!
Сурми славу нам сурмлять,
струнко воїни стоять,
І гармати гримотять,
і машини торохтять:
Героєві — шана!
Ура! Ура! Ура!
А що вже натовп верещав,
шумів, гудів, буйнів, співав,
Він Жабса та його друзяк
на повну губу вихваляв,
О величі пора!