хлопчика і не Алека Сендера, — а потім побачив ноги у комбінезонових штанинах, у гумових чоботях, і, підвівшись, побачив негра із сокирою на плечі, у підбитому вовною пальті й крислатому збляклому фетровому капелюсі — такий носив його дідусь, — який дивився на нього, і ось як він вперше побачив Лукаса Бічема. Таких, як Лукас Бічем, забути неможливо: задихаючись, здригаючись і лише тепер відчуваючи шок від крижаної води, він дивився на обличчя, яке, у свою чергу, дивилося на нього без жодного натяку на співчуття або якийсь інший вираз, навіть подив: лише спостерігаючи за ним, адже хазяїн цього обличчя не доклав жодних зусиль, аби витягнути потопельника зі струмка; насправді ж наказав Алеку Сендеру забрати кілка, що був єдиною соломинкою для того, хто потопав, і ось як сталося насправді; те обличчя належало чоловіку, якому, на його думку, було десь під п’ятдесят чи навіть лише сорок — такий вік можна було дати, якщо не дивитися на капелюха та на очі, а сам, за шкірою, це був негр; але все це навіть не хвилювало дванадцятирічного хлопчика, який тремтів од холоду і все ще задихався від шоку та напруги, а в тому обличчі не було взагалі жодної барви — навіть якогось виразу, притаманного білому, — ні зарозумілості, ні навіть презирства: просто непрозірне та стримане.

Потім Едмондсів хлопчик щось сказав чоловікові, назвавши його на ім’я: якісь слова і «містер Лукас», і тоді він дізнався, хто це, а потім пригадав і завершення цієї історії, яку знали уривком, як окрушину хроніки цього округу — знали її замало, та й навряд чи хтось знав краще, ніж його дядько: що цей чоловік був сином одного з людей старого Керотерза МакКасліна, Едмондсового прадіда, рабом, який не просто належав старому Керотерзу, але й був його сином; пригадував це, стоячи і тепер невпинно тремтячи, як йому здавалося, ще цілу хвилину, доки цей чоловік стояв і дивився на нього, а обличчя нічого не виражало. Потім чоловік повернувся, говорячи навіть не через плече, а вже на ходу, навіть не чекаючи, щоб побачити, чи розчули вони, не кажучи вже про те, чи хочуть вони підкоритися:

— Ходімо до мене додому.

— Я повернуся до містера Едмондса, — відповів той. Чоловік не озирнувся. Він навіть не відповів.

— Тягни його рушницю, Джо, — сказав він.

Так вони йшли, а Едмондсів хлопчик і Алек Сендер услід за ними, вервечкою уздовж струмка, до мосту і на стежку. Невдовзі він більше не тремтів; йому просто зараз було холодно і мокро, та це мине, якщо лише він не припинить рухатися. Вони перейшли міст. Тепер попереду з’явилася брама, звідки можна було дістатися через парк до Едмондсової господи. Він ішов майже милю; мабуть, він обсушився та зігрівся, адже стільки подолав дороги, і все ще йому здавалося, що треба зайти у браму, аж раптом він збагнув, що так туди й не зайшов, ні, не зайшов, зараз уже пізно. Він казав собі, що вся причина в тому, що хоча Едмондс — старий парубок і не терпить у себе вдома ніяких жінок, сам Едмондс може так і не дозволити йому знову покинути будинок, доки його не відправлять назад до матері, і все ще переконував себе в цьому, навіть попри все знання: справжня причина полягала в тому, що він не міг уявити, як насмілиться сперечатися з тим чоловіком, який ступає попереду, так само, як не міг сперечатися зі своїм дідом, і не від страху чи навіть погрози розправи, а тому, що, як і його дід, цей чоловік, який ступав попереду, був просто нездатний навіть помислити, як такий жовторотий суперечить йому та ігнорує його накази.

Так, коли вони проминули ворота, він навіть не глянув на нього, і тепер вони всі попрямували, повернувши праворуч, бічним шляхом — не стежкою, що веде до хатин, де живуть орендарі чи слуги, яку видно за декілька футів, але зарослим, покинутим манівцем, який зміївся чи то по яру, чи по якійсь дорозі, під пагорбом, і стежка була така ж гордовито-незалежна та непрозірна. А потім він побачив і хатину — хижку, — і згадав усю історію, цю легенду: як Едмондсів батько передав своєму кузену-негру і його спадкоємцям у довічне користування будинок із десятьма акрами землі, цю довгу смугу землі посеред плантації у дві тисячі акрів, як поштова марка у центрі конверта, — нефарбований дерев’яний будинок, з нефарбованим парканом, нефарбованими ворітьми без засуву. Той чоловік запросто розчахнув хвіртку коліном, знову ж таки не озираючись, а троє: він, Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик — стежили за ним, стоячи надворі. Тут навіть улітку не росла трава; він міг уявити, як це — зовсім голо, ні бадилинки, ні гілочки — нічого, а пил щоранку вимітав хтось із жінок Лукасового дому мітлою з вербового гілля, вимальовуючи викрутаси, вісімки та петлі, які протягом дня поволі забруднювалися послідом і загадковими трипалими відбитками курячих лап, немовби (йому зараз це пригадалося, у шістнадцять років) ландшафт в мініатюрі з епохи гігантських ящерів, і четверо пішли тим, чим і ходити було важко, тому що поверхня була скоріше багном, ніж дорогою, утоптана ногами смужка, яка прямо лягала між двох кордонів: консервних бляшанок і порожніх пляшок, і порцелянових друзок, і засипаного землею фаянсу, аж до нефарбованих східців на ґанку та до тераси, окрай якої теж валялися бляшанки, але ще більше — порожні галонові відра, куди колись наливали патоку або, може, фарбу, а ще — відра з-під води чи молока, і одна п’ятигалонна каністра для гасу з обрізаним верхом, і половина того, що колись комусь служило (безсумнівно, Едмондсу) кухонним баком для гарячої води, порізана смужками, як бананова шкуринка — а крізь неї ще з минулого літа проросли квіти, чиї мертві стебла та висохлі й тендітні вусики тепер знічено похилилися. Окрім цього, ось і сам будинок, сірий та обшарпаний вітром, і не лише тому, що непофарбований, а тому, що якийсь усамітнений, незалежний, несприйнятливий до фарби; і цей будинок сприймався не лише наче одне-єдине можливе продовження вигину занедбаної дороги, але й увінчував її, неначе в’юнке різьблене акантове листя на капітелях давньогрецьких колон.

Чоловік, жодного разу не зупинившись, піднявся сходами, перетнув терасу, відчинив двері та ввійшов, а тоді він, Алек Сендер і Едмондсів хлопчик подалися слідом: хол — майже тьмяний після сліпучого сонця та барвистої природи, і вже можна було відчути запах — так, запах, який він несвідомо вловлював усе життя, той запах, який витає у помешканнях, де живуть люди, у котрих тече бодай краплина негритянської крові, живуть так само, як він завжди знав: усі, хто носить прізвище Маллінсон, точно мають бути методистами. А далі була спальня: гола, мощена, досить чиста, нефарбована, без килимка долівка, а в одному кутку — під яскраво-картатою клаптевою ковдрою, під тінистим балдахіном —