Маріо Варгас Льйоса Хто вбив Паломіно Молеро?

І

— А трясця твоїй матері! — пробурмотів Літума, від­чуваючи, що його от-от знудить. — Що вони з тобою зробили, хлопче.

Хлопця повісили й водночас настромили на старе ріжкове дерево в такій неймовірній позі, що він скидався швидше на опудало чи на розтерзану карна­вальну ляльку, аніж на труп. До чи й після вбивства над ним знущалися з нечуваною жорстокістю: ніс та губи порізані, весь заюшений кров’ю, в синцях, шрамах та опіках від сигарет; і то було не все: Літума завважив, що бідолаху намагалися оскопити, бо яєчка звисали мало не до колін. Небіжчик був босий, голий від пояса донизу, сорочка висіла клаптями. Молодик був худорлявий, смаглявий і кощавий. Серед роїща мух над головою лисніло чорне кучеряве волосся. Кози пастушати длубалися в кам’янистому ґрунті, шукаючи собі поживи, й Літумі раптом подумалось, що вони от-от почнуть скубти ноги трупа.

— Хто це зробив, трясця твоїй матері? — прохрипів Літума, тамуючи нудоту.

— А звідки я знаю, — озвався малий. — Чого ви мене лаєте, ніби це я винен? Подякуйте, що прибіг і покликав вас.

— Я не лаю тебе, хлопче. Просто не віриться, що на світі є такі нелюди.

Хлопчак, певно, натерпівся страху, коли вранці гнав кіз через цю кам’янисту місцину й натрапив на моторошне видовище. Проте повівся як доброчесний громадянин: залишив своїх кіз пастися біля небіжчика і мерщій подався до Талари, повідомити у поліційний відділок. Похвальний вчинок, адже звідси до Талари простувати щонайменше годину. Літумі пригадалося його спітніле личко і те, як він ще з порога зарепетував:

— Там когось убили, на дорозі в Лобітос. Можу вас відвести, тільки не баріться. Бо кіз я залишив самих, ще покрадуть.

На щастя, кози були всі; приголомшений побаченим, поліцай завважив, однак, як хлопчина по пальцях перелічив їх і полегшено зітхнув, всенькі, мовляв.

— Пресвята богородице! — зойкнув за його спиною таксист. — Та що ж це робиться?

Дорогою пастушок приблизно змалював їм, що вони мали побачити, але одне уявляти, і зовсім інше побачити й відчути сморід. Бо смерділо нестерпно. Та воно й не дивно: від спеки, здавалося, лопалося й каміння. Тож і труп швидко розкладався.

— Допоможете зняти його? — запитав Літума.

— Куди дінешся,— пробурчав таксист, перехрестився, а тоді сплюнув у бік дерева. — Якби знаття, для чого придасться мій «форд», нізащо б не купив його. Ви з лейтенантом просто зловживаєте моєю безвідмовністю.

Дон Херонімо був єдиним таксистом у Таларі. Його старий ридван, чорний і великий, як катафалк, міг скільки завгодно носитися навіть по той бік загорожі, яка відмежовувала містечко від контор та котеджів грінго з «Інтернешнл петролеум компані». Лейтенант Сильва й Літума користалися таксі щоразу, якщо мали долати відстань завелику для коня або велосипеда — єдиних транспортних засобів у поліційному відділку. Таксист невдоволено бурчав, коли його кликали, мовляв, тільки вводять у збиток, хоч у таких випадках лейтенант і оплачував бензин.

— Стривайте-но, доне Херонімо, добре, що згадав, — мовив Літума, коли вони вже намірились були зняти небіжчика. — Не варто поки що чіпати його. Нехай спершу прибуде судовий слідчий і обстежить труп.

— То через цю халепу мені робити ще одну ходку? — прохрипів старий. — Але кажу відразу: слідчий або нехай платить мені, або шукає іншого дурня.

І раптом ляснув себе по лобі. Витріщив очі і втупився в небіжчика.

— Та я ж його знаю! — вигукнув він.

— І хто ж це?

— Один із солдатів авіабази з останнього призову. — Обличчя старого пожвавішало. — Це він. Хлопець із П’юри, який співав болеро.

II

— Співав болеро? Отже, це той, що про нього я тобі казав, братику,— впевнено мовив Мавпа.

— Так, — погодився Літума. — Ми встановили, що то — він. Паломіно Молеро з Кастилії^[1]. Однак це не з’ясовує, хто його вбив.

Вони сиділи в барі Шерепи, неподалік стадіону, де якраз, певно, відбувався матч з боксу, бо до них виразно долинали вигуки уболівальників. Поліцай приїхав до П’юри, скориставшись своїм вихідним; водій ваговоза з «Інтернешнл» підкинув його сюди вранці, а ввечері мав прихопити назад до Талари. У П’юрі Літума завжди гайнував дозвілля зі своїми кузенами Леонами — Хосе й Мавпою, та ще Хосефіно, їхнім приятелем з кварталу Гальїнасера. Літума й брати Леони були з кварталу Мангачерія; хоч обидва квартали страшенно суперничали, однак дружба четвірки виявилась дужчою за цю перешкоду. Друзі були нерозлучні, вони мали свій гімн і називали себе Непере­можними.

— Розкрий злочин, і тобі дадуть генерала, Літумо, — кисло скривився Мавпа.

— Не так воно просто. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не бачив, а найгірше те, що власті не сприяють.

— Хіба там, у Таларі, влада не ви, брате? — здивувався Хосефіно.

— Лейтенант Сильва та я представляємо поліційну владу. А от військово-повітряні власті не сприяють нам. А хлопець служив в авіації, і якщо вони не поможуть, то який дідько все розкопає? — Літума здмухнув піну з кухля й сьорбнув пива, роззявивши рота, як крокодил. — Трясця їхній матері! Якби ви тільки бачили, що вони з ним зробили, то не веселилися б так і не збиралися б до борделю. І зрозуміли б, що ніщо інше не йде мені в голову.

— Та ми розуміємо, — відказав Хосефіно, — але набридло без кінця говорити про якийсь труп. Дай уже йому спокій, Літумо.

— Це тому, що ти став поліцаєм, — докинув Хосе. — Ця робота вимотує всього. Та й не для тебе вона. Поліцаєві треба мати кам’яне серце, бути справжнім покидьком, якщо на те. А ти з біса вразливий.

— Атож, я такий, — скрушно визнав Літума. — У мене з голови не йде той малий. Дошкуляють кошмари, мені здається, що то мене оскопили, а не його. В нього, сердеги, яєчка звисали мало не до колін, розчавлені на яєчню.

— А ти хоч помацав їх, братику? — зареготав Мавпа.

— До речі, про яєчка: лейтенант Сильва ще не впорав оту товстуху? — поцікавився Хосе.

— Ця подробиця позбавляє нас спокою, — додав Хосефіно. — То як, він ще не впорав її?

— Він, певно, помре, якщо не доб’ється свого, — зітхнув Літума.

Хосе підвівся:

— Ну гаразд, сходімо в кіно та трохи розважимось, бо до півночі знудимося, як на поминках. У «Вар’єдадес» іде мексиканський фільм з Росітою Кінтаною в головній ролі. Звісно, коштом поліції.

— Я не маю навіть на пиво, — докинув Літума. — Позичиш, Шерепо?

— Нехай тобі позичає знаєш хто, — відказала Шерепа, що нудьгувала за шинквасом.

— Я знав, що ти так скажеш, — мовив Літума. — Просто хотів подратувати тебе.

— Подратуй свою матір, — позіхнула Шерепа.

— Два-нуль, —