Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7601-7 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Шановні правовласники!

Ми вжили всіх можливих заходів, щоб знайти вас і домовитися про придбання прав на використання у нашій книжці вашого перекладу.

Проте інформація з цього питання відсутня.

Ваші твори мають високу художню цінність, є одними з найкращих серед наявних у наш час перекладів, тому, з огляду на відсутність відповідної інформації, ми взяли на себе сміливість надрукувати їх.

Будь ласка, з питань пред’явлення авторських прав на переклад вміщених у цій книжці творів звертайтеся до видавництва «Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”» (тел. 057-783-88-89)

Публікується за виданням:Керролл Л. Аліса в країні чудес. Казки / Льюїс Керролл. — Київ : Радянський письменник, 1960. — 248 с.

Перекладач з англійської Г. Бушина

Оформлення серії Михайла Курдюмова

Художники Андрій Печенізький, Галина Печенізька

Дизайнер обкладинки Андрій Печенізький

Керролл Л.

К36 Аліса в Дивокраї : казки / Льюїс Керролл ; пер. Г. Фурса ; худож. А. Печенізький, Г. Печенізька. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2020. — 240 с. — (Серія «Бібліотека пригод», ISBN 978-617-12-4214-2).

ISBN 978-617-12-6288-1

Маленька Аліса опиняється у казковому світі, де мешкають шахові королі та королеви, говіркі тварини та химерні істоти, що співають дивних пісень. Спочатку дівчинка боїться їх, та невдовзі щиро приязниться і нісенітниці набувають для неї сенсу.

УДК 821.111

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Аліса в Дивокраї

Розділ І. У кролячій норі

Алісі набридло сидіти без діла на березі. Разів зо два вона зазирнула в книжку, що її читала сестра, але там не було ні рисунків, ні балачок, а без них книжка не книжка, — гадала Аліса.

Літня спека зовсім розварила й розморила її. Устати б оце, нарвати стокроток та віночка сплести? Так ліньки, не хочеться ворушитись... Коли це де не взявся білий кролик з рожевими очима, пробіг поперед нею.

Ну, кролик то й кролик, пробіг то й пробіг... І те Алісі не дивно, що кролик говорив: «Ой лишенько, ой лишенько! Я спізнюся!» (Згадуючи про це пізніше, вона дивувалась, але тепер їй здавалось, що це так і треба.) Та коли Кролик при цьому дістав з жилетної кишені годинника, поглянув на нього і стрімголов побіг далі, Аліса зірвалася на рівні ноги, — де ж таки, вона зроду не бачила Кролика в жилеті та ще й при годиннику. Вона аж затремтіла від цікавості й побігла слідом за Кроликом через поле і ледве встигла помітити, що той шмигнув у велику кролячу нору під живоплотом. Аліса відразу кинулася слідом, ні на мить не замислюючись, як потім вибереться звідти.

Спочатку кроляча нора йшла прямо, мов тунель, потім раптово завертала вниз, так раптово, що Аліса і незчулася, як полетіла в якийсь глибокий колодязь.

Чи то колодязь був надто глибокий, чи вона падала надто повільно, але в неї було досить часу, щоб роздивлятися навкруги і міркувати, що буде далі. Спочатку вона спробувала глянути вниз, щоб дізнатися, куди падає, але там була непроглядна тьма. Тоді вона придивилася до стін колодязя і побачила на них багато поличок для посуду і книжок. Подекуди на кілочках висіли картини і географічні карти. Пролітаючи повз одну з поличок, вона взяла з неї баночку з написом «Апельсинове варення», але та, на превеликий жаль, була порожня. Аліса не хотіла кидати баночку, щоб, бува, не вбити кого-небудь унизу, а примудрилася поставити її в шафу, повз яку саме пролітала.

«Ну, — думала Аліса, — після такого падіння мені вже не страшно буде скотитися зі сходів. Якою хороброю будуть вважати мене всі вдома! Та що там, я не скажу ні словечка, якщо навіть упаду з даху будинку». (І справді, мабуть, не сказала б!)

Вниз, вниз, вниз. Невже цьому падінню кінця-краю нема?

— Цікаво, скільки миль я пролетіла? — голосно заговорила Аліса. — Я, мабуть, наближаюся до центра землі. Треба подумати: до нього щось близько чотирьох тисяч миль. — (Аліса, бачите, дещо вчила про це на уроках у школі, і хоч зараз була не дуже вдала нагода похвалитися своїми знаннями, бо нікому було слухати, але не завадить повторити для практики.) — Так, приблизно така відстань. Цікаво знати, на якій довготі та широті я знаходжуся? — (Аліса не мала навіть найменшого уявлення про довготу та широту, але ці слова звучали так гарно і велично!)

— Цікаво, чи не пролечу я землю наскрізь? От смішно буде опинитися серед людей, які ходять догори ногами! Антипуди, чи як там їх? — (Цього разу вона була навіть задоволена, що її ніхто не слухає, бо слово було трохи не те.) — Але, розумієте, мені доведеться запитати назву країни. Пробачте, пані, це Нова Зеландія чи Австралія? — (При цьому вона намагалася зробити реверанс — уявіть собі, що ви робите реверанс, летячи в повітрі! Спробуйте!) — Але вони подумають, що я зовсім дурна, якщо я буду запитувати. Ні, питати не годиться... Може, побачу десь вивіску.

Вниз, вниз, вниз. Робити все одно було нічого, і Аліса незабаром знову почала:

— Ох же й скучатиме Діна без мене сьогодні ввечері. — (Діна — це кішка.) — Якби ж там хоч не забули налити їй молочка у блюдечко! Ой, Діночко! Як мені хочеться, щоб ти була тут зі мною. Боюся, що в повітрі немає мишей, але ти могла б зловити кажана, він же дуже схожий на мишу. А цікаво, чи їдять коти кажанів? — Тут Алісу почав змагати сон, але вона продовжувала белькотати: — Чи їдять коти кажанів? Чи їдять коти кажанів? — А іноді: — Чи їдять кажани котів? — Хіба не все одно, як поставити питання, коли не знаєш відповіді?

Аліса відчувала, що зовсім засинає. Їй починало снитися, неначе вона йде з Діною і цілком серйозно говорить: «Ну ж бо, Діно, скажи мені правду, ти їла коли-небудь