зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Праворуч і ліворуч крізь два широкі круглі ілюмінатори з товстого органічного скла, яке не поступалося за міцністю сталі, було видно чисте голубе небо. Риндін підійшов до ілюмінатора, подивився в далечінь. Він побачив рейкову злітну доріжку, яка йшла до Казбеку і, немов найтонша нитка, губилася далеко під самою вершиною гори.

— Так, — промовив він, відходячи од ілюмінатора.

Широке, вигідне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного твердого виступу; м’які, наповнені повітрям подушки оточували Риндіна з трьох боків, підтримували його спину й голову. Здавалося, що тіло просто висить у повітрі, не спираючись ні на що. Коли астроплан буде стрімливо набирати швидкість, перевантаження тіла стане надто великим, його треба всіма засобами пом’якшити. Ван Лун і Сокіл у своїх еластичних гамаках мусили відчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кінець кінцем припустиме для міцної, здорової людини. Риндін не міг користуватися гамаком у відповідальний момент зльоту: попри цілковиту автоматизацію роботи двигунів, попри телеконтроль з Землі, — він все ж зобов’язаний був стежити за індикаторами і ані на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому він користувався кріслом, певна річ, не таким вигідним, як широкий гамак, але таким, що давало можливість бачити прилади і в разі потреби користуватися пультом керування.

Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сітки двигунів. Спалахнула зелена контрольна лампочка — маленьке очко посередині пульта. Все було в порядку. Потім він поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетні двигуни на візку. Щойно її буде натиснуто, — двигуни візка почнуть працювати і, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової доріжки, винесуть його на вершину Казбеку. І в той момент, коли корабель відділиться од візка, продовжуючи за інерцією свій рух у розрідженому повітрі гірських висот, автоматично включаться його власні потужні ракетні двигуни, що працюють уже на атомному паливі — атоміті. Прискорення триватиме далі й далі, аж доки астроплан не досягне космічної швидкості.

І на весь цей період, з моменту включення двигунів візка і до досягнення космічної швидкості, — екіпаж корабля міг бути вільний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всі корективи до їх роботи мусили вносити інженери з поверхні Землі, які стежили за польотом астроплана за допомогою радіолокаційних установок; в міру потреби вони по радіо можуть впливати на роботу двигунів. Ці ж самі спостерігачі стежитимуть і за виходом астроплана на курс в земній іоносфері.

Все, безсумнівно, було в повному порядку. Микола Петрович підвів угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлічі індикаторів, циферблатів і шкал, які заповнювали собою не тільки весь простінок між ілюмінаторами, але й стіни вище і нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усіх частин корабля, від усіх його автоматично працюючих приладів. Навігатор, сидячи в своєму кріслі, міг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разі найменшої несправності під циферблатом чи шкалою, які говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.

Прямо перед Риндіним рівним зеленуватим світлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навігаторові, знову-таки не сходячи з місця, бачити все, що відбувалося навколо корабля: йому треба було тільки легким натиском руки повертати перископ у потрібному напрямі. Бистрим поглядом Риндін пробіг по циферблатах і шкалах. І тут все було в порядку. Отже…

Годинник підтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина — всього одна хвилина! Рука Риндіна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допоміжні ракетні двигуни візка. Різкий дзвінок попередив Сокола і Ван Луна, які лежали в центральній каюті, про старт. Обличчя Риндіна набуло суворого, рішучого виразу, очі звузилися. Ось він, вирішальний, відповідальний момент!

Рука Миколи Петровича, що лежала на пульті, ледве помітно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.

І тієї ж миті здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гірської кавказької долини. Крізь скло біноклів вони побачили під кораблем тонкі, прозорі цівки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобіля чи мотоцикла. Але це була тільки одна мить. Слідом за тим з чотирьох сопел візка вихопилися майже прямі туманні струмені сірого диму. Міжпланетний корабель м’яко рушив уздовж рейкової дороги. Струмені диму перетворилися на скажені вихори, що безнастанно крутилися. І астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тільки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипіння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.

Секунда, дві, три… Астроплана вже не було в долині, він вилетів на рейкову дорогу і мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що він майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повітрі. Тільки хмара сірого диму, що повільно розпливалася в стривоженому повітрі, нагадувала про шлях, яким пролинув міжпланетний корабель рейковою злітною дорогою. Лише спостерігачі на спеціальних вишках, де стояли стереоскопічні підзорні труби, заздалегідь наведені на вершину Казбеку, відзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихітна темна рисочка, що відірвалася від рейкової дороги і зникла за обрієм. Та ще на екранах радіолокаційних приладів, ледь здригаючись, позначалася світлова крива лінія польоту астроплана «Венера-1», який покидав земну атмосферу…

У каюті корабля не було чути звуків ракетних двигунів візка. Микола Петрович відчув лише, як поважчало його тіло, як воно почало глибше втискуватися в еластичні подушки крісла. Це було тільки початком. Потім тіло наче налилося свинцем, подушки крісла натиснули на нього з усіх боків. Напруження дедалі збільшувалося, швидкість наростала. Треба терпіти, це неминуче, швидкість дійде до передбаченої норми і спиниться на ній, треба чекати і освоюватися…

Риндін спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважніла в такій мірі, немов на ній повисли гирі. Перед очима пливли фіолетові кола, переплітаючись і розпливаючись. А як почувають себе Сокіл і Ван Лун?..

Напружуючи всі сили, він дотягнувся рукою до пульта і натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.

— Як почуваєте