гірко заридав, сльози нестримно текли й лякали, передовсім його юну супутницю, а потім вже мене, бо могли змочити поліровану деревину експоната.
Він не ладен був стримати ридання. Пальці йому ще заціпило, лицем став ще більше схожим на принца Чарльза, зморшкам додалося віку, а ноги почали чіплятися за підлогу, тобто шукати додаткової опори, доки мертво не зупинилися. Відвідувач прикипів до вітрини, вказівний палець вистромився зі п’ясті, почав зводитися вгору, доки вперся в сімейне фото родини Косачів з маленькою Лесею, ще коли вона не була Українкою, усі ті, там, хто сам загинув або чиї родичі були розстріляні й випадково збереглися на фотовідбитках, саме цих, яких вдалося відшукати згодом науковим співробітникам, і, ризикуючи життям, зберегти, аби слушного часу легалізувати їх, перетворивши на експозиційні одиниці.
Роберто поточився і впав би, якби не вперся пальцем у фото з батьками Лесі Українки і, зберігши цим рівновагу, він витиснув, тицяючи в одного з давніх Косачів:
— Це мій рідний дід.
Тричі він це зробив. Доки музей збагнув. Як виявилося, це було правдою, і отак храм здобув досі невідомого, але найближчого з усіх, родича.
__________________
__________________