з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.

Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.

Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невидимому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кінцівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!

Мене вивчають, ніби комаху під мікроскопом! Але де ж вони, ці істоти – хазяї планети? Чому вони не з’являються?

Мені здалось, що я плавко опускаюсь. І справді, через кілька секунд мої ноги торкнулись основи сфери.

Екран погас…»

8

– Кір, ми зараз загинемо, – прошепотів штурман. – Ти повинен спробувати.

– Я не можу ризикувати вашим життям.

Тоді Микола швидко натиснув на один з численних клапанів робота і, коли клапан відчинився, перервав тоненьку нитку запобіжника. Тепер Кір міг виконати будь-який наказ, навіть найбезглуздіший.

Штурман скочив на робота й закричав:

– Стрибай на той бік!

Кір блискавкою майнув у повітрі і опустився на чорний грунт. Але одразу ж підскочив – грунт був розжарений. А попереду синіли зарості.

Перелетівши кілька метрів, вони впали зверху на кущі.

Трохи опам’ятавшись, штурман скомандував:

– Вперед! Треба розшукати капітана.

9

«…Я знову повиснув у центрі сфери. Знову її оболонка ніби розтанула. Нескінченним потоком попливли по екрану конструкції.

Раптом серед потоку незнайомих речей помітив великий плаский диск, що рівномірно обертався. Я мимоволі простяг до нього руку. І зразу ж рух припинився. Все, крім диска, щезло. Диск перестав обертатися. В його бічних торцях були отвори, схожі на ракетні дюзи. Літальний апарат? Але хто зможе літати на диску, товщина якого не перевищує п’яти сантиметрів?

І раптом мене пройняв здогад: килими!

Це вони – розумні істоти. Це вони полонили мене й помістили в центрі сфери. А світлова сигналізація килимів – це, певно, їхня мова.

Те, що було потім, підтвердило мій здогад. Поруч з нерухомим диском молочно засвітився великий прямокутник. У лівому верхньому кутку замигтіла жовта цятка. Ну, звичайно! Адже коли мене переносили, на килимках спалахували жовті цятки. Мабуть, жовта цятка означала ідею руху.

За цей сеанс мені вдалося узнати біля десяти світлових сигналів, що відповідали різним поняттям.

Потім мене опустили на дно сфери. Відкрився отвір. Я опинився в вузькому коридорі, слабо освітленому синюватим світлом.

Раптом щось темне кинулось мені назустріч. Я інстинктивно притиснувся до стіни. Відчув на своєму обличчі щось холодне і…

– Капітане! Як ви себе почуваєте?

– Кір! – закричав я. – Ти з «Сніжинки»? А де Микола?

– Штурман Микола у сусідньому приміщенні.

Скафандр у штурмана був закіптюжений, обличчя змарніле.

Знову ми були разом.

10

…Гарно думається під мірне гудіння авто-фіксатора. Тепер, коли «Сніжинка» лягла на стаціонарний курс, ми з субсвітловою швидкістю летимо до Землі.

Через три з половиною роки пристанемо до Карантинного супутника. А потім – Земля. Трибуна Прощань і Зустрічей… Обійми друзів і родичів, які – що вдієш! – постарішали набагато більше за нас.

Знову й знову згадую наші дивовижні пригоди на цій планеті, згадую, як ми порозумілися з Живим Мохом.

Неоціненним помічником виявився Кір. його бездоганна електронна пам’ять досить швидко засвоїла систему світлових сигналів місцевих жителів. Кір став рухомим словником, без якого ні я, ні штурман не могли обійтись.

Живий Мох! Можливо, це не зовсім вдала назва для розумних істот, що населяють планету. Хай учені Землі придумають кращу назву.

Мов зачаровані, блукали ми по гігантських спорудах, де синтезується їжа для Живого Моху. З вершин гір милувалися планетою, її синіми гаями, спостерігали оранжеві вихори, що кружляли на рівнинах. І з кожним днем ці істоти здавалися нам все менш незвичайними…

11

Щойно до мене в рубку вбіг Кір і сказав, що робот Енквен спіймав позивні маяка космічного зв’язку Карантинного супутника.

Отже, наша подорож наближається до кінця. Незабаром земляни побачать нас на блакитних екранах телевізорів. Ми, за давньою традицією, розкажемо про все побачене й пережите.

А потім вони побачать… Живий Мох! Авжеж, Живий Мох…»

Капітан на мить одірвався від бортового журналу й подивився на боковий стелаж, де мирно дрімав Живий Килим – почесний гість Землі…