про що я ще поклопотав перед Бекасовим, це щоб Петро Денисович Лемех (він саме допрацьовував в КБ останні тижні) неодмінно був включений у комісію. Генеральний конструктор не заперечував, а в усьому іншому можна було покластися на обставини й характер Петра Денисовича. Неприязні до бідолашного начцеху Фелікса Юрійовича я більше не відчував, але правило щонайменших відмін між варіантами повинно бути дотримане.

— Звідкіля ви взнали про надрізи? — допитувався Бекасов.

— Не можу сказати, Іване Володимировичу, не маю права.

— Виз Сибіру?

— Ні.

— Так… Може, й до цього уже дійшли. — Він понизив голос. — Ви із майбутнього? Було ще щось з “двадцять другими”, так?

Світла голова, поглянь-но! Чи це в нього від того варіанту лишилось? Багрій би тут позловтішався наді мною — “з майбутнього”.

— Ні, Іване Володимировичу, я з Бердянська.

VII. Повернення

Я над кручею біля тієї звивини Осколу. Хмари стали ще пишнішими за ці дві години, вітер їх жене ще швидше… В сучасне з минулого повернутися по своїй пам’яті легше, так би мовити, за течією; камера необов’язкова. Але однаково довелося пірнати в найзагадковіші глибини відстороненості й загальності, туди, де чигає небезпека перетворитися в хихикаючого ідіота, а то й ще гірше. Сувора річ — дальній закид, надто коли вперше.

Тут усе гаразд: нічого немає. Як і не було… так і не було ж. Чудесний вид на долину Оскола, на луки, на осикові й тополині гаї. Стоп — є відміна: старуха в тому місці, де лежав літак! Чи вона була? Ні, не була, по сухому туди пошуковики ходили. А зараз вигнулась там дуга з блиском зарослої лататтям води, отороченої кущами й невеликими деревцями. По ідеї, тут і мала бути старуха: не завжди ж Оскол вигинався петлею, тік, певне, і попід самою кручею.

Бач… зарубка на згадку. За це я, мабуть, і люблю річки, що вони схожі на людське життя; а старухи — мов варіанти. Річка, змінивши русло, тече далі, а варіанти-старухи заростають, висихають… забуваються.

А тут, наверху, сліди ще є: овальна вм’ятина в траві, де я лежав, протоптані стежинки, дірки від кілочків двох наметів, недокурки навколо. Але це уже ні про що не говорить: мало чого сюди могли приїхати люди, встановити намети! Ці сліди — до першого дощу.

Нема, як і не було. І трохи шкода, що “як і не було”,— бо ж було. І Бекасову нічого не міг сказати… Прикра це специфіка у нашої роботи, що не можна відкриватись. З одного боку, правильно, ні до чого оголошувати, що численні нещастя можна виправити закидами в минуле, — бо почнуть усі пустувати й гарцювати, що й не впораєшся. А з другого — виходить, буцім і немає результатів нашої роботи. Літак пролетів благополучно. Ну й що? Дивно, якби було інакше. Справді дивно.

От якби був якийсь такий варіантний кіноапарат або відеомаг — з накладанням варіантів. Скажімо, летить літак, набирає висоту — і розділяється на два: один падає, другий летить далі. Або хлопчак запливає за фарватер — і там розділяється: один тоне, розітнений крилом “Комети”, а другого Риндичевич виганяє на берег і дере ременем; тоді й мамуня була б не в претензії… Певне, будуть і такі апарати, раз виявились можливими наші діла. Непогано б їх мати, щоб доводити до загального відома, що наша реальність — розумна ноосферна діяльність людей — тим і різниться від реальності кішок і корів, що не цілком однозначна, допускає перехід як можливого в дійсне, так і навпаки.

До речі, про Риндичевича, а його ж то чому нема? Порушення звичаю. Пиво з таранькою — це бог з ними, про них я сказав, щоб потішитися виразом обличчя Артурича, але сам Риндя має бути тут як штик. Не зустрінути після такого закиду!.. Йому більше всіх мусить бути цікаво, як там і що, самому доведеться не раз іти. Невже не впорався з своїм академіком? Зачекаємо ще.

Спускаюся вниз, проходжу мимо нової ста-рухи лугом до кінця звивини, знаходжу те джерельце і, позаяк пива нема, п’ю з жмені воду. Гожа й ця вода, та не та, глеєм відганяє. І вода не та, і річка не та — та і я повернувся трохи не таким. Збіднив своє життя…

Повертаюсь нагору: нема мого Святослава шановного Івановича! По межі між кукурудзою і соняшником іду до шоссе, а по ньому до автобусної зупинки.

…На автовокзалі мій автобус зупиняється саме біля газетного кіоска на пероні. Помічаю там місцеву газету з портретним некрологом на першій сторінці. Беру: мати рідна, — академік О.І.Мискін раптово помер учора від… крововиливу в мозок! Виходить, сплохував Риндя?

Влітаю в кабінет Багрія. Артур Вікторович жде мене — і видно по ньому, що жде довго і з тривогою. Підхоплюється, стискає в обіймах:

— Ну, хоч з тобою все гаразд! Молодчина, впорався на відмінно.

— А що із Славком? — я вивільняюсь, бачу на столі шефа ту ж газету з некрологом. — Де він?

— Сидить.

— Як сидить?

— Так сидить. У камері попереднього ув’язнення під слідством. З’ясовують хто він за один, спонукальні причини і таке інше… Казав же йому, не раз казав: тонше треба працювати, делікатніше! Ну що це: взяв і вимкнув струм…

Багрій вмощується на край столу, закурює, розповідає.

Риндичевич здійснив 15-годинний закид і з’явився в інституті нейрології перед кінцем робочого дня — в амплуа профспілкового інспектора по техніці безпеки й охороні праці. У лабораторію Мискіна на четвертому поверсі він піднявся за годину до вибуху балона, в розпал підготовки досліду. Момент був не з найвдаліших — і Мискін (низькорослий, лисий, бородатий, з високим голосом і проникливим поглядом… не з симпатяг був покійний) зразу ж заходився його випроваджувать: у нас тут ось усе в порядку, я директор інституту й за все відповідаю. На це Риндя резонно, хоч і не зовсім тактовно зауважив, що одне з другого не витікає (тобто, що раз тут директор, то неодмінно й порядок) і він хоче все-таки оглянути. Академік і директор відразу підзавівся, взяв нотою вище: такі огляди належить проводити в робочий час, а зараз день закінчено, і нічого стороннім в таку пору вештатися по лабораторіях.

— Тож я саме й прибув для перевірки ваших робіт у вечірній час, — знову резонно відповів “інспектор”,— позаяк саме в такий час у вас трапляється найбільше число порушень ТБ… — і він перейшов до справи. — Ось перше порушення я маю перед очима, — він показав на балон біля камери-операційної, — так працювати не можна. Його треба надійно відгородити ґратками, а краще винести в коридор, там закрити і провести в лабораторію крізь стіну трубу.

— Послухайте, ось котіться ви!.. — Мискін дедалі більше втрачав терпіння; настроєний вести дослід, він і думати не хотів, щоб відкладати та переробляти. — Ми завжди так працювали, всі так працюють — і