назвали Кастор С.

Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, він виявився повною протилежністю в порівнянні з першими двома — великими і гарячими сонцями. В давній народній казці оповідається: жило собі три брати, два розумні, а третій дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Він був неабияк віддалений од старших братів, і до того ж дуже тьмяно світився.

Що таке рік? Це час викінченого циклу, повного оберту Землі довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашій рідній Землі, виникли в людини перші астрономічні поняття, які вона перенесла згодом на інші світи.

То що ж можна сказати про третього брата — примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зірок з періодом… кілька десятків тисяч земних літ! Нічогенький собі рік, чи не так?

Мені не раз спадала думка про живих істот, котрі, можливо, мешкали в районі далекого сузір’я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна річ, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертні. Які вони з виду? Чи мають інтелект? І якщо так, то якого рівня досягли, рухаючись по безмежній спіралі еволюції? Заплющивши очі, я мріяв про зустріч із ними, про контакт двох цивілізацій, що забезпечить людству, так само як і його новим друзям, небачений прогрес…

Мені тоді навіть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправді я полечу сюди, до таємничого сузір’я Близнят, про яке протягом століть сперечалися земляни.

Сторінки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашній екзамен, я читав, читав, і сон тієї ночі був од мене далеко.

Автор яскраво змальовував життя на передбачуваній планеті, в небі якої гуляє не одне, а кілька сонць. Він розповідав про людину, котра чудом попала на цю планету.

…Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, і корабель м’яко опустився на загадкову твердь. Годі тут було шукати якісь особливі урвища і скелі. Все було начебто на Землі. Людина нагнулася й помацала грунт — пухкий. І рослинність є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точніше кажучи, колір не один, а кілька. Ну, нічого, екіпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом — нічого особливого. Якщо відверто, пілот навіть розчарований трохи. Чи варто було летіти стільки? Такі самі мізерні кущики він бачив і на Марсі, й на Венері.

Космічний мандрівець ступає кілька кроків, задирає голову. По небі неквапом повзуть пухкі хмари.

Котра, власне, година, як на місцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зеніті, цідить гаряче проміння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрії повільно і німо розповзається багряна пляма.

В навушниках пілота звучать тривожні сигнали. Товариші непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пілота завмерти на місці.

Червоне полум’я розхлюпується далі. На блідому небі, над самісіньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Він дедалі збільшується. Що воно за диво? Пілот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змінюється. Рослинність, що кілька хвилин тому здавалась голубувато-блідою, повниться пурпуром. Гостре на кінцях стебло тягнеться до світила, немовби вітаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пілот подає сигнал, і з корабля висипають усі члени екіпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

— Зараз саме полудень, — зауважує штурман, поглянувши на свій хронометр.

— Дивлячись на яке сонце зважати, — стає до розмови капітан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий період обертання. Воно непомітно хилиться до обрію, в той час як його блакитний побратим тільки-тільки поминув зеніт.

Хмари, обляпані кіновар’ю, простують своєю дорогою. Жалюгідна рослинність видається тепер бурою. Ледь темніє.

— Погляньте! — заволав молодий планетолог.

Всі озираються в його бік. Він тицяє рукою у віддалену сопку. Таке враження, наче на її вершині спалахнув раптом величезний смарагд. Зелені промені линуть у простір, пронизуючи двобарвне небо.

— Котяче око! — шепоче хтось.

Воістину котяче око. Довколишній простір повільно повниться кришталево-чистим зеленим світлом. Воно лине від сопки догори, до двох світил-побратимів.

Від трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пілот уже не думав, що прилетів сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгі роки польоту, раптом здався їм чужим. Його ніс пломеніє пурпуровим полум’ям, кулястий відсік штурмана — темно-вишневий, магнітні вловлювачі здаються крильми казкової жар-птиці, такі вони яскраві й барвисті. Блакитні смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-сріблястий. Зелені плями на дюзах наче намальовані.

Та що там корабель! Навіть одне одного люди впізнають не без труднощів. Так різне світло від трьох сонць спотворило їхню зовнішність.

Глибокі багатобарвні тіні, звиваючись, повзли по землі, коли з-за обрію вервечкою одне за одним випливло ще три сонця: біле, синє й оранжеве.

Бракує мові людській слів, аби змалювати фантастичну картину, що спалахнула раптом перед зором зачудованого екіпажу. Це було якесь безумство барв. Дивовижні світлові комбінації змінювали одна одну щомиті, і тому здавалося, ніби всі довколишні предмети перебувають у безперервному русі. Кожна деталь пейзажу раптом набула фантастичних ознак. Світ загубив чіткі обриси, став розмитий, нереальний.

Люди інстинктивно з’юрмилися в тісний гурт, перекидаючись короткими репліками: вони розуміли одне одного з півслова.

О, звичайно, після цієї експедиції в людськім лексиконі з’являться нові слова. Не можуть не з’явитися, бо без них не передати веремії барв цього надзвичайного світу…

Я підвів голову, з великим зусиллям одірвавшись від прадавньої книжки. Світло настільної лампи помітно зблідло, наче злиняло. Я повільно вертався до дійсності. Очі боліли, ніби їх запорошили піском. Усе ще не розуміючи, чому лампа така бліда, я підвівся, підійшов до вікна. За тонкою і прозорою плівкою пластика займався світанок.

Та ніч у батьковій бібліотеці лишилась у моїй пам’яті на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався відтоді, як з дорогим талісманом. Ні, мені не властиве ніяке марновір’я. Просто приємно було усвідомлювати, що я будь-якої миті можу погортати пожовклі сторінки, котрі породили мені в душі ні з чим незрівнянну насолоду.

Лишається додати — книжку я втратив під час піщаної бурі на Марсі. Ті ж таки скажені смерчі червоного піску забрали в мене